Мукачівська Ратуша

Місто Мукачево з давніх-давен славиться видатними художниками, музикантами, просвітителями, істориками, яких визнає світ. Є і в наш час люди, заслужені в різних областях знань і занять, які на виду. Але поряд з ними трудяться скромні люди, руками яких створені основні блага сьогодення – збудовані красиві будинки, заводи, школи і лікарні. Вимощені вічними коцками вулиці. Сплетені в чудернацькі візерунки ковані огорожі старого і нового міста. Посаджені різноманітні дерева і квіти на з любов’ю прикрашених клумбах, котрі милують око літньої днини і не дають спокою туристам. Засаджені особисті дворики і плантації виноградниками, з якого восени виготовляють іскристе пахуче вино.

Тисячі простих людей, як звали нас раніше, а тепер кличуть новими видуманими ерзац-назвами – пересічний громадянин, малий українець чи ще екстравагантніше – член електорату – кожний день сумлінно виконують свою роботу, котра із-за різних обставин стала їх головним

заняттям і нарешті, дає змогу гідного життя. В час кризи, яка стала наслідком кризи мислення владних мужів та небажанням знаходити компроміси для блага того ж виборця, стає все важче назвати наше життя гідним…

Але коли було легко, запитає літня людина, на долю якої припали всі політичні і соціальні експерименти? На всіх етапах життя двадцятого століття: спочатку при «білих» і червоних» шукали правди і кращої долі. Білі, розкидані по світах, потемніли і їх інтелект асимілювався в інші народи. Червоні вицвіли, красиві ідеї роз’їла іржа корупції і гірші риси, які ,на жаль, теж притаманні людині. Завжди когось «доганяли і переганяли», визирали на горизонтах кукурудзяних полів світлого майбутнього: «вся жизнь впереди – надейся і жді», будували і перестроювали, виходили з прапорами різних кольорів – червоними, синіми, чорними , помаранчевими на вулиці і майдани – «хай чабан, усі гукнули, за отамана буде»…

І так далі продовжуємо будувати своє квадратне колесо, коли воно уже іншим служить прекрасно в круглому виді. Продовжуємо іти «другім путьом», шарахаючись із боку в бік, заганяючи до «ізнєможенія» коней-електорат, а кучери, претенденти на геніальність все міняються, міняються… А віз і нині там.

Однак при всіх експериментах є принципи і речі, вчинки, які незалежно від партійної чи антипартійної приналежності і цінувались в народів всіх націй, різними поколіннями вище золота і самоцвітів – це мужність і беззастережна рішучість людини піти на захист Батьківщини в час, коли це істинно вона потребує. Коли твою землю топче чобіт ворожого солдата, палять твою хату, насилують сестру…

В такий час прийняв рішення і Микола Миколайович Тарасов, юний хлопець із Тверської області. Сьогодні, в переддень свята – 65-ї річниці Великої Перемоги над фашистським загарбником річ ітиме про людину, жителя нашого міста, льотчика-аса, який в дні війни, в нерівних умовах повітряних боїв з більш підготовленими пілотами вермахту вийшов переможцем в 17 боях особисто і в 8 групових атаках.

Микола Миколайович і сьогодні, в свої 93 роки, енергійний, відповідальний за свої діла і поступки. Його майже кожної і не завжди погожої днини можна зустріти в центрі міста, магазині, установі, школі. Він люб’язно вітається із знайомими, друзями, завжди знайде декілька дотепних слів, щоб підняти настрій співрозмовнику. Проте, і не теревенить подрібницям, сам приймає рішення, коли закінчити бесіду. В цій рисі характеру я вбачаю рішучість і уявляю його зібраність і миттєву реакцію при прийнятті рішення на атаку ворога…

Свою першу зустріч з ворогом – німецьким пілотом на грізному «Юнкерсі-87» Микола Миколайович не забуде ніколи. Долю двобою рішали секунди. Зверху, впритул, без особливого маневру, рішуче довгою чергою, – як вчили досвідченіші пілоти, на грудях яких були бойові відзнаки, і за фашистом потягнувся довгий хвіст чорного диму… Ця мить стала останньою для ворожого пілота, якого ніхто не звав в наше рідне небо… Тільки на землі, при поздоровленні командиром і бойовими товаришами Микола усвідомив рівень виконаного завдання, оцінив результат занять на планері, стажування на У-2,оцінив настанови старших бойових побратимів.

Взятий рівень майстерності ріс і майже ніколи не понижався на протязі всієї війни, яка для Миколи Тарасова виміряна 483 бойовими вильотами. 483 рази підняти бойову, не завжди ідеально підготовлену, не один раз «прошиту» ворожими чергами машину в політ, зажати нерви в залізний кулак, виконати бойове завдання, відірвавшись від атак ворога посадити літак на один із польових аеродромів – це героїзм високої проби.

За проявлені відвагу і мужність при захисті Батьківщини М.М.Тарасов нагороджений 4-ма орденами Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, 2-ма орденами Великої Вітчизняної війни, безліччю медалей. Не дивлячись на те, що бойові побратими оцінили його подвиги до рівня Героя Радянського Союзу, ця нагорода через різні причини, про які Микола Миколайович згадує неохоче, не прикрашає його грудей. Через це не переймається надмірно. Він був і залишається вище всякої мирської суєти, несправедливостей нашого життя .А найвищою нагородою Всевишнього судді є те, що в свої 93 він енергійними кроками кожний день вимірює вулиці мирного міста, приймає участь у вихованні молоді, є прикладом для всіх поколінь. А найголовніше на сьогоднішній день – надійною опорою і найріднішою людиною для дочки Віри і подруги всього життя –дружини Валентини Михайлівни. Слава народним героям! Вічна пам’ять бойовим побратимам, які віддали своє життя за наші мирні дні. Молодецького здоров’я і хорошого святкового настрою Вам, шановний Миколо Миколайовичу в черговий 65-й День Перемоги!

Петро ПАРОВІНЧАК. (фото автора).