А ПРО ЛЮДЕЙ ЗАБУЛИ
Багатолюдно в ці весняні дні на «зеленому ринку». Одні поспішають сюди за розсадою, інші аби купити першу зеленину й таким способом збагатити організм вітамінами. Трапляється, що покупців тут як у монастирі на храмове свято. Торгашам аби виторг, а про зручності для покупців, чи бодай найелементарнішу безпеку ніхто не турбується.22 березня під натиском відвідувачів я заплуталася у тачку, якою підвозили товар. Та тачка чомусь була не поряд із продавщицею, а по наш бік прилавка. При падінні я отримала численні синці, забій голови, підозрювали медики у мене струс головного мозку... З носа пустилася кров, яку довгий час не вдавалося зупинити через мою хворобу. Після надання необхідної допомоги мене автомобілем «швидкої допомоги» доставили додому.
Ось і подумала, чому ніхто на «зеленому ринкові» не думає про покупців. Торгашам усілякі зручності. На території ринку стоять легковики, хоча поряд платна стоянка автомобілів. Вулиця Чайковського, про яку недавно писала «Мукачівська ратуша», також вщерть забита автотранспортом. На вулиці Габермана просто на проїзній її частині, майже під колесами автомобілів, селяни з найближчих до міста сіл продають овочеву й молочну продукцію. Пасаж на вулиці Достоєвського, як і до виступу газети, забитий легковиками. Одне слово, усе залишається по-старому. Бо керівництво міліції газет не читає.
Спробувала присоромити торгашку, яка залишила теліжку по цей бік прилавка, так вона ще й визвірилася на мене – нічого ходити на базар! А може пора на тому базарі вже й порядок навести? Щоб було зручно й безпечно усім – і продавцям, і покупцям.
Юлія КУПЕЦЬ, жителька Мукачева, ветеран медицини
А МІЛІЦІОНЕРИ НІБИ Й НЕ ПОБАЧИЛИ МАЖОРА
Цей випадок обурив мене до глибини душі. Повертаюсь вівторкового вечора з роботи, іду тротуаром у Росвигові, раптом побачив, що на великій швидкості мчить по тротуару легковик, ледь встиг відскочити у кущі, а попереду йшла жінка з дитиною і вона також була змушена ховатися від мажора, скоріше за все п'яного, в кущах. На все дивились міліціонери, що стояли неподалік. І нічого не зробили. На запитання, чому не зупинили злісного порушника, лише знизали плечима.Треба сказати, що пункт правопорядку у цьому мікрорайоні постійно зачинений, хоч і висить графік прийому громадян.
Мешканець Мукачева
«ЯКЩО ТАК, ТО БУДЕТЕ ХОДИТИ» – СКАЗАЛА ЧИНОВНИЦЯ
І ходимо вже два роки, щоб отримати паспорт громадянина України.У 2009 році моєму синові Михайлові виповнилося 16 років. Оскільки він навчався тоді в Мукачівському ліцеї з посиленою військовою підготовкою, то я за кілька місяців до його повноліття звернувся у відділ ОВІР Мукачівського міськвідділу міліції з проханням оформити видачу йому паспорта громадянина України. Яка б то була радість на День повноліття! Мені подали доволі довгий список дозвільних довідок, які потрібно було зібрати. Зібрав. Навіть довідку дружині з Податкової інспекції.
Коли прийшов з цими паперами до виконавиці ОВІРу Галини Орос, вона пере листала їх і спитала «І це все?». Спочатку я не зрозумів, каже: «Так тут же по списку, поданому вами». Вона продовжувала запитально дивитись на мене. Тоді кажу: «Це все і вважаю, як громадянин України, що від мене більше нічого вимагати». На це почув у відповідь: «Ну, тоді будете ходити...»
Минулося 16-річчя мого сина, а справа з видачею йому паспорта громадянина України не рушала з мертвої точки. Звернувся до тодішнього начальника міліції. Вирішували з ним питання разом з Галиною Орос. Йому вона пояснювала затримку тим, що, мовляв, сумнівається, чи вже не громадянином Росії мій син. Поясню. Моя покійна дружина до 2001 року була громадянкою Росії, але проживала в Україні. І сина Михайла народила в Зубівці, де ми проживали. Я подав виконавиці ОВІР Орос довідку з Генконсульства Росії у Львові, що її було позбавлено громадянства саме того року. Мій син Михайло народився у квітні 1993 року в Зубівці і за визначенням не міг стати громадянином сусідньої держави, оскільки народився вже в Україні, вчився тут в НВК «Первоцвіт», про що також було подано копію Свідоцтва. Але ці факти чиновниця з ОВІР не сприймала і досі не сприймає, бо Михайлові 4 квітня цього року виповнилося вже 18 років, а він і досі без громадянства. Що робити?
Михайло Пацкан, ветеран праці
Коментарі
RSS лента комментариев этой записи