Ми зустрілися з Тіберієм Сільваші у його київській майстерні і розпитали про дитинство в Мукачеві, переїзд до Києва, студентські роки, і, звісно, про мистецтво.
Картини художника-абстракціоніста сьогодні зберігаються у музеях та приватних колекціях Мюнхена, Відня, Парижа, багатьох інших міст Європи, а також у Сполучених Штатах та в Україні. Митець живе та працює у Києві вже більше сорока років, утім досі любить Мукачево та Закарпаття. А його спогади та розповіді такі живі і свіжі, наче, він нікуди й не їхав.
Я не переймався сімейною генеологією, але знаю, що родина батька завжди жила в Мукачеві. Тут наш будинок, де народжувались, жили і помирали декілька поколінь Сільваші. І зараз родинний вогонь підтримує моя сестра Боріца. Родина мами з Іршави. Там великий дідів дім, куди з радістю приїздили гостювати, бігали на річку, яка протікала в кінці саду, а потім до шлагбаума, дивитись на маленькі поїзди іршавської “Анці”, не знаю, чи існує ще ця унікальна вузькоколійка. Але є дім вчителя діда Мікловша і продовжувалася велика сімейна династія вчителів.
А батько до війни був помітною фігурою у спортивному житті Мукачева. Був воротарем у футбольній команді MSE. Скільки я наслухався історій про довоєнний футбол. Про воротарську техніку, яка була зовсім іншою ніж нині. Про легендарних воротарів Замару, Планічку. А ще дома завжди співали гімн MSE. Уже набагато пізніше, коли ми йшли з батьком по місту, нас постійно зупиняли вболівальники зі стажем, згадували старий футбол, як бралися пенальті і як забивалися м’ячі. Ясно, що ми з братом теж ставали на ворота. Мій брат Йосип (Йосья) був професіоналом, грав у різних командах в Україні і закінчував кар’єру футболіста в Мукачівському “Приборі”. До речі, стадіон “Приборист” (не знаю, чи залишилась ця назва до сих пір) починав будуватися при батькові і він брав активну участь у будівництві. Ну і продовжує сімейну воротарську традицію син брата — Золі Сільваші. Зараз він тренує дитячі команди і кажуть успішно.
У роки дитинства, пригадую, по місту брички їздили. Потім я зустрічав їх у Відні, ці осколки великої, зниклої імперії. Тому одні з найперших і найбільш ранніх спогадів – це недільні ранки, запах кави, дорослі вже ходять по будинку і цокання копит, що доноситься з вулиці в купі з нечастими сигналами автомобілів. Тоді ще можна було сигналити і цим користалися безмежно. (ред. – посміхається)
Звичайно, це і спогади про наш величезний сад, \тоді так здавалося\ прогулянки центром міста у суботу та неділю – обов’язково до обіду. Усе місто можна було зустріти на "Корзові". У перукарнях тоді були ще австро-угорські та чеські звичаї – збиралася компанія літніх чоловіків, які читали газети і в цей час їх стригли.
Батьки побралися перед війною, а після війни переїхали до Страбичева і учителювали там до пенсії. Я провчився в Страбичеві до восьмого класу. Там почав малювати. Дуже рано. Здається завжди це робив, але в якийсь момент стало ясно, що це серйозно. Батько був моїм першим учителем. Вдумливим і методичним. Взагалі, вони обидва з мамою і тітка Ілона дуже заохочували мої заняття. І коли стало ясно, що це уже доля, було вирішено, що треба їхати в Київ в спеціалізовану середню школу. Уявляю, як вони переживали, відпускаючи мене. До речі, хочу згадати Золтана Степановича Боконі, який вів художню студію в Ужгородському палаці піонерів. Думаю, багато сьогоднішніх художників, які мали щастя відвідувати його заняття, з вдячністю згадують це ім’я.
Кожну суботу чи неділю, рано вранці їхав до Ужгорода, до Боконі, малювати гіпси. Малюнок гіпсової голови був єдиним з обов’язкових екзаменів при вступі до художньої школи. Словом, іспити я склав добре і десь серед літа отримав листа, що зарахований у дев’ятий клас Київської художньої середньої школи. Так я став киянином. Потім були щасливі роки навчання. Спочатку школа, потім інститут і майстерня великої Тетяни Нилівни Яблонської. До неї мріяли попасти всі, і як нам заздрили. Нам п’ятьом щасливчикам, яких вона сама відібрала.
Взагалі, мені везло в житті на добре відношення і навіть дружбу з видатними людьми. Георгій В’ячеславович Якутевич, Данило Данилович Лідер, фантастичні художники, яких я теж вважаю своїми вчителями. А після другого курсу я був на практиці в Краківській художній академії і моїм керівником був один з найбільших польських художників Єжи Новосельський. З ним, за кружкою пива, говорили про сучасне мистецтво, про кабалу і алхімію, про ікону і абстракцію.
Щодо армії, то я служив у нашому мукачівському піхотному полку, що на вулиці Ілони Зріні. На другий день, як я прописався у батьків, за мною приїхала машина з військомату, я думаю: ну, все, почалося. Мене повезли до начальника політвідділу. Він познайомився зі мною і сказав: "Ты будешь служить у нас в полку, нам нужны художники". І от до осені я чекав, поки почнеться призив і треба буде поголити голову. А я тоді ще хіпував. (ред. – посміхається)
У клубі, у нас, зібралася хороша компанія. Художники, столярі, всі – закарпатці. Я, до речі, часто ходив додому спати, бо батьки недалеко жили. На набережній. Кілька разів було таке, що під час нічної перевірки за мною прибігали додому. (ред. – сміється) Офіцери теж знали, тому усі спокійно до цього ставилися.
А я любив Мукачево! Дружив з музикантами з легендарної групи "Аеліта". Можливо в це зараз важко повірити, але на їх концерти треба було прориватися. Вони збирали повний Палац Спорту в Києві. Не знаю, де вони зараз. Чи в Мукачеві? Чи живі? Багато років ні з ким із них не бачився… Ну от, багато часу проводили разом.
Звичайно їхні концерти і суботні танці у будинку культури. У них був клавішник Кандиба. Він грав і знався в джазі. А я Майлса Девіса, Брубека, Паркера, слухав більше, ніж Бітлів. Окрім того, ще й працював – живопис, рисунок. Ну і грав у футбол за Страбичово.
Ну а дальше життя художника. Праця в майстерні, виставки і знову праця.
В дев’яностих почалися зарубіжні виставки, праця з галереями в Німеччині, Франції, Швейцарії. Декілька років тому прийняв участь у великому проекті “АРТ СЕНАТ” у Парижі. Сенат Франції вибирає вісім художників, які в свою чергу вибирають з цілого світу вісім художників для діалогу. Тоні Сульє запросив мене. До речі, як мені сказали, я був першим, кого запросили зі Східної Європи.
Ну тут уже про іншу сімейну традицію. ЇЇ продовжує моя дочка Ілона, яка по моїм слідам закінчила нашу Київську художню школу і академію. Закінчувала вона театральний факультет у геніального Данила Даниловича Лідера. Зараз працюємо поряд у одній майстерні, я внизу, а вона на другому поверсі. Здається, один одному не мішаємо та і виставляємося в одній галереї в “БОТТЕГА”
Чи хотів би я показати свої роботи в Мукачеві. Так, звичайно для мене це честь. Можливо, колись станеться...Зазвичай, мої роботи є у колекціонерів у різних країнах світу. Але є і на Закарпатті. В Ужгородського колекціонера Юрія Небесника і Василя Симочко з Великого Березного. Звичайно, я знайомий з Мукачівськими художниками. Пам’ятаю, що сусідом мого брата був Герц. Дружу з чудовими мукачівськими художниками Золтаном Мичко, Петером Фелдеши, але здається він уже живе в Будапешті. Ще Отила Коприва, ну і молодих, не мукачівських, але не можу їх не назвати — дуже талановитий Руслан Гремба, Іван Небесник (молодший), Мирослав Вайда з Березнова. Ну і мукачівські художники, молоді й старші, щоб випадково когось не забув, не буду перераховувати прізвищ. Завжди з ніжністю згадую наші зустрічі. Так, нас розкидало по цілому світу, але всі ми залишаємося мукачівцями. Пам’ятаємо недільні прогулянки по “Корзо” і запах кави, наші платани на набережній Латориці і червону Горку. І вино. Смак домашнього вина!...
Картини художника-абстракціоніста сьогодні зберігаються у музеях та приватних колекціях Мюнхена, Відня, Парижа, багатьох інших міст Європи, а також у Сполучених Штатах та в Україні. Митець живе та працює у Києві вже більше сорока років, утім досі любить Мукачево та Закарпаття. А його спогади та розповіді такі живі і свіжі, наче, він нікуди й не їхав.
Я не переймався сімейною генеологією, але знаю, що родина батька завжди жила в Мукачеві. Тут наш будинок, де народжувались, жили і помирали декілька поколінь Сільваші. І зараз родинний вогонь підтримує моя сестра Боріца. Родина мами з Іршави. Там великий дідів дім, куди з радістю приїздили гостювати, бігали на річку, яка протікала в кінці саду, а потім до шлагбаума, дивитись на маленькі поїзди іршавської “Анці”, не знаю, чи існує ще ця унікальна вузькоколійка. Але є дім вчителя діда Мікловша і продовжувалася велика сімейна династія вчителів.
А батько до війни був помітною фігурою у спортивному житті Мукачева. Був воротарем у футбольній команді MSE. Скільки я наслухався історій про довоєнний футбол. Про воротарську техніку, яка була зовсім іншою ніж нині. Про легендарних воротарів Замару, Планічку. А ще дома завжди співали гімн MSE. Уже набагато пізніше, коли ми йшли з батьком по місту, нас постійно зупиняли вболівальники зі стажем, згадували старий футбол, як бралися пенальті і як забивалися м’ячі. Ясно, що ми з братом теж ставали на ворота. Мій брат Йосип (Йосья) був професіоналом, грав у різних командах в Україні і закінчував кар’єру футболіста в Мукачівському “Приборі”. До речі, стадіон “Приборист” (не знаю, чи залишилась ця назва до сих пір) починав будуватися при батькові і він брав активну участь у будівництві. Ну і продовжує сімейну воротарську традицію син брата — Золі Сільваші. Зараз він тренує дитячі команди і кажуть успішно.
У роки дитинства, пригадую, по місту брички їздили. Потім я зустрічав їх у Відні, ці осколки великої, зниклої імперії. Тому одні з найперших і найбільш ранніх спогадів – це недільні ранки, запах кави, дорослі вже ходять по будинку і цокання копит, що доноситься з вулиці в купі з нечастими сигналами автомобілів. Тоді ще можна було сигналити і цим користалися безмежно. (ред. – посміхається)
Звичайно, це і спогади про наш величезний сад, \тоді так здавалося\ прогулянки центром міста у суботу та неділю – обов’язково до обіду. Усе місто можна було зустріти на "Корзові". У перукарнях тоді були ще австро-угорські та чеські звичаї – збиралася компанія літніх чоловіків, які читали газети і в цей час їх стригли.
Батьки побралися перед війною, а після війни переїхали до Страбичева і учителювали там до пенсії. Я провчився в Страбичеві до восьмого класу. Там почав малювати. Дуже рано. Здається завжди це робив, але в якийсь момент стало ясно, що це серйозно. Батько був моїм першим учителем. Вдумливим і методичним. Взагалі, вони обидва з мамою і тітка Ілона дуже заохочували мої заняття. І коли стало ясно, що це уже доля, було вирішено, що треба їхати в Київ в спеціалізовану середню школу. Уявляю, як вони переживали, відпускаючи мене. До речі, хочу згадати Золтана Степановича Боконі, який вів художню студію в Ужгородському палаці піонерів. Думаю, багато сьогоднішніх художників, які мали щастя відвідувати його заняття, з вдячністю згадують це ім’я.
Кожну суботу чи неділю, рано вранці їхав до Ужгорода, до Боконі, малювати гіпси. Малюнок гіпсової голови був єдиним з обов’язкових екзаменів при вступі до художньої школи. Словом, іспити я склав добре і десь серед літа отримав листа, що зарахований у дев’ятий клас Київської художньої середньої школи. Так я став киянином. Потім були щасливі роки навчання. Спочатку школа, потім інститут і майстерня великої Тетяни Нилівни Яблонської. До неї мріяли попасти всі, і як нам заздрили. Нам п’ятьом щасливчикам, яких вона сама відібрала.
Взагалі, мені везло в житті на добре відношення і навіть дружбу з видатними людьми. Георгій В’ячеславович Якутевич, Данило Данилович Лідер, фантастичні художники, яких я теж вважаю своїми вчителями. А після другого курсу я був на практиці в Краківській художній академії і моїм керівником був один з найбільших польських художників Єжи Новосельський. З ним, за кружкою пива, говорили про сучасне мистецтво, про кабалу і алхімію, про ікону і абстракцію.
Щодо армії, то я служив у нашому мукачівському піхотному полку, що на вулиці Ілони Зріні. На другий день, як я прописався у батьків, за мною приїхала машина з військомату, я думаю: ну, все, почалося. Мене повезли до начальника політвідділу. Він познайомився зі мною і сказав: "Ты будешь служить у нас в полку, нам нужны художники". І от до осені я чекав, поки почнеться призив і треба буде поголити голову. А я тоді ще хіпував. (ред. – посміхається)
У клубі, у нас, зібралася хороша компанія. Художники, столярі, всі – закарпатці. Я, до речі, часто ходив додому спати, бо батьки недалеко жили. На набережній. Кілька разів було таке, що під час нічної перевірки за мною прибігали додому. (ред. – сміється) Офіцери теж знали, тому усі спокійно до цього ставилися.
А я любив Мукачево! Дружив з музикантами з легендарної групи "Аеліта". Можливо в це зараз важко повірити, але на їх концерти треба було прориватися. Вони збирали повний Палац Спорту в Києві. Не знаю, де вони зараз. Чи в Мукачеві? Чи живі? Багато років ні з ким із них не бачився… Ну от, багато часу проводили разом.
Звичайно їхні концерти і суботні танці у будинку культури. У них був клавішник Кандиба. Він грав і знався в джазі. А я Майлса Девіса, Брубека, Паркера, слухав більше, ніж Бітлів. Окрім того, ще й працював – живопис, рисунок. Ну і грав у футбол за Страбичово.
Ну а дальше життя художника. Праця в майстерні, виставки і знову праця.
В дев’яностих почалися зарубіжні виставки, праця з галереями в Німеччині, Франції, Швейцарії. Декілька років тому прийняв участь у великому проекті “АРТ СЕНАТ” у Парижі. Сенат Франції вибирає вісім художників, які в свою чергу вибирають з цілого світу вісім художників для діалогу. Тоні Сульє запросив мене. До речі, як мені сказали, я був першим, кого запросили зі Східної Європи.
Ну тут уже про іншу сімейну традицію. ЇЇ продовжує моя дочка Ілона, яка по моїм слідам закінчила нашу Київську художню школу і академію. Закінчувала вона театральний факультет у геніального Данила Даниловича Лідера. Зараз працюємо поряд у одній майстерні, я внизу, а вона на другому поверсі. Здається, один одному не мішаємо та і виставляємося в одній галереї в “БОТТЕГА”
Чи хотів би я показати свої роботи в Мукачеві. Так, звичайно для мене це честь. Можливо, колись станеться...Зазвичай, мої роботи є у колекціонерів у різних країнах світу. Але є і на Закарпатті. В Ужгородського колекціонера Юрія Небесника і Василя Симочко з Великого Березного. Звичайно, я знайомий з Мукачівськими художниками. Пам’ятаю, що сусідом мого брата був Герц. Дружу з чудовими мукачівськими художниками Золтаном Мичко, Петером Фелдеши, але здається він уже живе в Будапешті. Ще Отила Коприва, ну і молодих, не мукачівських, але не можу їх не назвати — дуже талановитий Руслан Гремба, Іван Небесник (молодший), Мирослав Вайда з Березнова. Ну і мукачівські художники, молоді й старші, щоб випадково когось не забув, не буду перераховувати прізвищ. Завжди з ніжністю згадую наші зустрічі. Так, нас розкидало по цілому світу, але всі ми залишаємося мукачівцями. Пам’ятаємо недільні прогулянки по “Корзо” і запах кави, наші платани на набережній Латориці і червону Горку. І вино. Смак домашнього вина!...
Бесіду провів виконавчий директор Товариства “Закарпатці в Києві” Христо Роглєв
Настіпні новини:
- Напередодні весняних канікул працівники ДАІ зустрілись із мукачівськи…
- Мукачівський пологовий будинок отримав найсучасніше обладнання
- І ХТО ПОРОДИВ ТАКИХ ВАНДАЛІВ?
Попередні новини:
- Захищаючи матір, син побив батька
- «ЧЕРВЕНЕ ВИНО» - ЮВІЛЕЙ НАСТУПНОГО РОКУ
- ДВАДЦЯТА ШКОЛА СТАЛА ІМЕННОЮ
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.