У день вшанування пам'яті Преподобного Нестора Літописця, який присвятив служінню слову не день чи рік, а – усе життя, відзначаємо День української писемності та мови. Тисячоліття тому, створивши писемність, людство має змогу від покоління до покоління передавати набутий досвід, піднестись над часом.
Ще з студентської лави пам'ятаю, у світі відомі чотири системи кодування звуків чи понять: месопотамська, єгипетська, китайська й американська (прадавніх індіанських племен інків). Наша вдосконалена святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, кирилиця – це варіація грецького алфавіту, що, в свою чергу, виник у Месопотамії. Повторюся, всього чотири, і лише чотири системи графічної передачі інформації знає людство. Ця обставина мала б, за логікою речей, привести до якогось «спільного знаменника» те велике розмаїття мов і говірок, яке відоме на нашій планеті. Та цього не сталося.
Приклад вірності рідній мові подає нам Спаситель. Відомо, що Ісус Христос проповідував за умов римської окупації. І перехід на латину чи узагальнену мову ізраїльських племен – арамійську – безперечно полегшив би йому життя. Та розіп'ятий на хресті Син Господній звернувся до Отця Небесного словами рідної мови: «Или! Или! Лама савахвані?» («Боже мій! Боже мій! Нащо Ти мене покинув?»
Недавно, проводячи урок рідної мови я розповіла учням про те, що наша рідна українська мова входить до другого десятка найпоширеніших мов світу. Сьогодні наша мова має статус державної в Україні і є рідною для мільйонів людей, котрі проживають у нашій державі та за її межами: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії... Одне слово, нашого цвіту по всьому світу.
За мовним розмаїттям вгадується потужний могутній потік життєдайної енергії, яка, відбиваючись від географічного рельєфу, неодмінно відлунюється в людській підсвідомості. Мова гірських народів, до яких належать і наші краяни, нагадує клекіт орлів, у мові народів рівнинної зони – відчувається посвист вітру, у мові поморських народів, звучить плюскіт хвилі, що накочується з моря на берег...
Дивно було мені прочитати в одному з медичних журналів про відкриття нашої співвітчизниці, доктора медичних наук Віри Сулими, про те, що немовлята, ще в утробі матері засвоюють материнську мову. У більш як тисячі випадків вона зверталася до новонароджених тою мовою, якою розмовляли їх матері і іншими іноземними мовами. І диво, коли маленька, щойно народжена істота чула рідну мову. І ця малюсінька людська істота реагувала на неї.
У нашій державі із колисковою материнською піснею до дитини приходить перше слово, і воно, переважно, українське: мама, матуся, ненька... Далі – десятки, сотні, тисячі нових... Світ – мов казка, і дитина пізнає його за допомогою слова, яке без перебільшення можна назвати основою всіх наук. Ми сприймаємо рідну мову, як щось звичне, природне. А тим часом вона – одне з багатьох див, створених людьми, що віддзеркалює душу, історію народу.
Свого часу великий гуманіст Вольтер стверджував, що всі основні європейські мови можна вивчити за шість років. А свою рідну, материнську доводиться вивчати все життя. А народна мудрість повчає, що скільки знаєш мов, стільки разів ти людина. Та хіба можна почуватися часточкою свого народу, його історії і культури без рідної мови? Чи плекаємо українську мову, як заповів нам це робити Максим Рильський? Чи не боїмося заглянути у словник , який, за визначенням Максима Тадейовича, є пишним яром, а не сумним проваллям? Чи не лінуємося доглядати свій чудовий мовний сад?
На жаль, як не прикро це звучить, багато з нас, українців, навіть не цікавляться цим питанням.
Виручає суржик. У ньому бідненький словниковий запас «рятують» слова-паразити – «тіпа», «блін», «бойфред», «предки», «бабло», «тьолки», «пойло»
На мою думку, суржик – це мовна хвороба, яка виникає внаслідок намагань носія української мови, переважно вихідця із села, пристосуватися до російськомовного міста чи відражати сумнівному героєві західних нескінченних у серіях кіно– телефільмів. Втім, і російськомовне населення в умовах українського оточення переходить на суржик. Відсутність російського живомовного підгрунтя і народного джерела, на відміну від мови, яка функціонує в самій Росії, призводить до того, що донеччанин чи кримчанин не усвідомлює, що його «культурну» російську мову в національних центрах Росії – Москві, Санктпетербурзі – сприймають дуже критично, як мову іноземця. Там значно з більшою повагою поставляться до розкутого, впевненого у собі українця, який розмовляє рідною мовою.
Не зміцнює позиції української мови й запровадження на Україні вивісок іноземними мовами. Йдеш, приміром, центром Мукачева й вивіски на рідній українській мові губляться в морі написаних англійською, німецькою і бо зна якою ще, але не рідною, материнською мовою. І задаєш собі запитання: ти на Україні чи за кордоном. Чому чиновницька братія, яка реєструє торгові точки не вимагає, аби вони були написані рідною мовою? Приміром, на Берегівщині усі вивіски написані двомовно: на угорській і українській...
Можна вибрати землю, де хочеш жити. Це право дає нам Конституція України. Але, вибравши, мусиш прийняти її мову. Наша, українська, як і будь–яка інша історія, знає дуже багато випадків, коли люди, які генетично належали до інших народів, ставали найщирішими українськими патріотами. З історії Запорізької січі знаємо про Максима Кривоноса. Але він не був українцем, бо походив із Шотландії. А козацьке прізвище йому дали за порубане шаблею в бою обличчя. Український козак Омелько Пугач наклав незгладимий відбиток на російську історію, як очільник селянського повстання, що виступив перед народними масами під іменем російського Царя Петра ІІІ. Він постав перед царським судом під іменем Омеляна Пугачова.
Та світова історія не знає випадку, щоб вчений, митець, композитор, перебравшись на чужу землю, створив повноцінні художні твори тією мовою, що колись була для нього рідною: він або згортав свій талант, або переходив на державну мову тієї країни, яка дала йому прихисток. Тим-то наш український Василь Ярошенко став класиком японської літератури під прізвищем Айлосяньке, а росіянка Марко Вовчок – видатною українською письменницею.
Так, кожній людину дано свободу дії. Але, користуючись нею, треба пам'ятати, що ти – складова гармонії навколишнього світу, де чільне місце відведено мові. Рідна, материнська мова – не тільки найпотужніший засіб спілкування, знаряддя думки та мислення, а й дух народу, його історія і водночас необхідна умова існування не лише культури того чи іншого народу, а і, власне, його самого. А ще мова є важливим державотворчим чинником, засобом консолідації народу. Пам'ятаймо про це і дбайливо ставмося до рідної мови.
Приклад вірності рідній мові подає нам Спаситель. Відомо, що Ісус Христос проповідував за умов римської окупації. І перехід на латину чи узагальнену мову ізраїльських племен – арамійську – безперечно полегшив би йому життя. Та розіп'ятий на хресті Син Господній звернувся до Отця Небесного словами рідної мови: «Или! Или! Лама савахвані?» («Боже мій! Боже мій! Нащо Ти мене покинув?»
Недавно, проводячи урок рідної мови я розповіла учням про те, що наша рідна українська мова входить до другого десятка найпоширеніших мов світу. Сьогодні наша мова має статус державної в Україні і є рідною для мільйонів людей, котрі проживають у нашій державі та за її межами: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії... Одне слово, нашого цвіту по всьому світу.
За мовним розмаїттям вгадується потужний могутній потік життєдайної енергії, яка, відбиваючись від географічного рельєфу, неодмінно відлунюється в людській підсвідомості. Мова гірських народів, до яких належать і наші краяни, нагадує клекіт орлів, у мові народів рівнинної зони – відчувається посвист вітру, у мові поморських народів, звучить плюскіт хвилі, що накочується з моря на берег...
Дивно було мені прочитати в одному з медичних журналів про відкриття нашої співвітчизниці, доктора медичних наук Віри Сулими, про те, що немовлята, ще в утробі матері засвоюють материнську мову. У більш як тисячі випадків вона зверталася до новонароджених тою мовою, якою розмовляли їх матері і іншими іноземними мовами. І диво, коли маленька, щойно народжена істота чула рідну мову. І ця малюсінька людська істота реагувала на неї.
У нашій державі із колисковою материнською піснею до дитини приходить перше слово, і воно, переважно, українське: мама, матуся, ненька... Далі – десятки, сотні, тисячі нових... Світ – мов казка, і дитина пізнає його за допомогою слова, яке без перебільшення можна назвати основою всіх наук. Ми сприймаємо рідну мову, як щось звичне, природне. А тим часом вона – одне з багатьох див, створених людьми, що віддзеркалює душу, історію народу.
Свого часу великий гуманіст Вольтер стверджував, що всі основні європейські мови можна вивчити за шість років. А свою рідну, материнську доводиться вивчати все життя. А народна мудрість повчає, що скільки знаєш мов, стільки разів ти людина. Та хіба можна почуватися часточкою свого народу, його історії і культури без рідної мови? Чи плекаємо українську мову, як заповів нам це робити Максим Рильський? Чи не боїмося заглянути у словник , який, за визначенням Максима Тадейовича, є пишним яром, а не сумним проваллям? Чи не лінуємося доглядати свій чудовий мовний сад?
На жаль, як не прикро це звучить, багато з нас, українців, навіть не цікавляться цим питанням.
Виручає суржик. У ньому бідненький словниковий запас «рятують» слова-паразити – «тіпа», «блін», «бойфред», «предки», «бабло», «тьолки», «пойло»
На мою думку, суржик – це мовна хвороба, яка виникає внаслідок намагань носія української мови, переважно вихідця із села, пристосуватися до російськомовного міста чи відражати сумнівному героєві західних нескінченних у серіях кіно– телефільмів. Втім, і російськомовне населення в умовах українського оточення переходить на суржик. Відсутність російського живомовного підгрунтя і народного джерела, на відміну від мови, яка функціонує в самій Росії, призводить до того, що донеччанин чи кримчанин не усвідомлює, що його «культурну» російську мову в національних центрах Росії – Москві, Санктпетербурзі – сприймають дуже критично, як мову іноземця. Там значно з більшою повагою поставляться до розкутого, впевненого у собі українця, який розмовляє рідною мовою.
Не зміцнює позиції української мови й запровадження на Україні вивісок іноземними мовами. Йдеш, приміром, центром Мукачева й вивіски на рідній українській мові губляться в морі написаних англійською, німецькою і бо зна якою ще, але не рідною, материнською мовою. І задаєш собі запитання: ти на Україні чи за кордоном. Чому чиновницька братія, яка реєструє торгові точки не вимагає, аби вони були написані рідною мовою? Приміром, на Берегівщині усі вивіски написані двомовно: на угорській і українській...
Можна вибрати землю, де хочеш жити. Це право дає нам Конституція України. Але, вибравши, мусиш прийняти її мову. Наша, українська, як і будь–яка інша історія, знає дуже багато випадків, коли люди, які генетично належали до інших народів, ставали найщирішими українськими патріотами. З історії Запорізької січі знаємо про Максима Кривоноса. Але він не був українцем, бо походив із Шотландії. А козацьке прізвище йому дали за порубане шаблею в бою обличчя. Український козак Омелько Пугач наклав незгладимий відбиток на російську історію, як очільник селянського повстання, що виступив перед народними масами під іменем російського Царя Петра ІІІ. Він постав перед царським судом під іменем Омеляна Пугачова.
Та світова історія не знає випадку, щоб вчений, митець, композитор, перебравшись на чужу землю, створив повноцінні художні твори тією мовою, що колись була для нього рідною: він або згортав свій талант, або переходив на державну мову тієї країни, яка дала йому прихисток. Тим-то наш український Василь Ярошенко став класиком японської літератури під прізвищем Айлосяньке, а росіянка Марко Вовчок – видатною українською письменницею.
Так, кожній людину дано свободу дії. Але, користуючись нею, треба пам'ятати, що ти – складова гармонії навколишнього світу, де чільне місце відведено мові. Рідна, материнська мова – не тільки найпотужніший засіб спілкування, знаряддя думки та мислення, а й дух народу, його історія і водночас необхідна умова існування не лише культури того чи іншого народу, а і, власне, його самого. А ще мова є важливим державотворчим чинником, засобом консолідації народу. Пам'ятаймо про це і дбайливо ставмося до рідної мови.
Марина СТЕЦЬ, вчителька української мови й літератури ЗОШ № 11
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.