Наприкінці вересня 1944 року моя мама одержала не «похоронку», а повідомлення про те, що мій батько Василь Терентійович Патюк «пропав безвісти». Повідомлення вселяло віру, підтримувало надію на те, що раз
не загинув, то живий. Але спливали дні за днями, місяці переростали в роки, минали десятиріччя, а звістки про фронтову долю батька не було. Я, ставши школярем випускного класу, не раз і не два звертався в різні інстанції, писав у військкомати, пошуковцям, на радіо й бозна куди, але відповіді надходили невтішні. Закінчивши школу, поступив у військове училище, щоб стати захисником Вітчизни. І там не припиняв пошуків. 26 років прослужив офіцером. Куди тільки не закидала мене доля, але як тільки опинявся в містах, де відбувалися бої і де були братські могили, йшов до них, перечитував прізвища полеглих...
У 1990 році я вийшов у запас, і, маючи цивільну професію вчителя історії та суспільствознавства, влаштувався на роботу у Мукачівський радгосп-технікум. Був заступником директора з виховної роботи. І тут не припиняв пошуків, уже могили батька. Писав в архів Міністерства оборони, в Польщу, Товариство Червоного Хреста, центральні газети, на телебачення... Сподівання мої були марними.
Я шукав батька всюди, і навіть по закордонню, а він, дорогий мій татусь поліг смертю хоробрих під час запеклих боїв у селі Старій Рокині, Луцького району, Волинської області 1 вересня 1944 року. Про це я довідався з 8-го тому «Книги пам'яті України». До речі, на території Волинської області у борні з фашистськими загарбниками полягли ще два брати мого батька – Степан Терентійович та Оксен Терентійович Патюки. Оксен похований у Рогнищенському районі Волинської області, а де знаходиться могила дядька Степана – досі невідомо.
Цю тривожно-хвилюючу звістку я одержав у переддень 65-річчя Великої Перемоги над фашистськими загарбниками. Одразу повною мірою збагнув велику різницю між виразами «пропав безвісти» й «загинув, похований у парку Слави в Луцьку». І ось я біля меморіалу Слави. На мармурових плитах сотні імен. Серед них знаходжу і таке рідне – «Рядовий Патюк В.Т. 1907 – 1.1x.1944 р.р.». Сльози накочують на очі. Адже я свого батька не бачив ніколи. Народився тоді, коли він одягнув форму червоноармійця й рушив у бій з фашистами. Вкотре я там прокляв війну! Вона позбавила мене батька.
Мене, сина воїна-визволителя, вразила чистота й порядок біля меморіалу Слави. Покладаючи до цього, священного для мене, місця букет пишних червоних троянд, вшанував хвилиною мовчання світлу пам'ять про тата. А потім подумки доповів йому про все, чого він не знав. Нас у батьків було троє: дві сестри і я. Середня сестра Ольга померла передчасно, старша, Марія ступила на стежку, що веде до 85-річчя. Доповів батькові про те, що у нього майже два десятки онуків і правнуків, до речі одна з внучок – Надія проживає в селі Дубище, Луцького району, що за кілька кілометрів від могили дідуся.
Батькові не довелося визволяти народи Європи, штурмувати Берлін. Мене, сина загиблого воїна, усеньке юнацьке життя переслідувала думка про те, щоб продовжити справу свого тата, стати захисником Вітчизни. Саме тому, по закінченні Замисловичівської середньої школи, що в Олевському районі на Житомирщині, відслужив строкову, й відтак надіслав документи у Київське військове танкове училище. Став офіцером, прослужив в армії 26 календарних років. Звільнився в запас у чині гвардії полковника.
Батькові не пощастило бути в Берліні. Я, служачи в Західній групі військ у Німеччині, не раз був у Трепов-парку, вклонявся величному творінню Євгена Вучетича – пам'ятнику «Воїна-Визволителя», марно шукав на плитах полеглих воїнів прізвище батька. Я, офіцер-танкіст, де б не ніс службу по захисту Батьківщини, завжди дбав, щоб підлеглі мені воїни майстерно володіли бойовими машинами, щоб у будь-яку хвилину могли дати належну відсіч агресорові. Ніколи не ховався за спини підлеглих. Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, одним з перших написав рапорт про те, щоб направили мене на ліквідацію біди. Побачене і зроблене там давало мені, уже працюючи в аграрному коледжі, моральне право щороку проводити відкриті заняття «Пропусти Чорнобиль крізь своє серце».
За роки роботи в коледжі вчив студентів історичним і суспільним дисциплінам. А, головне, робив усе можливе, щоб юнаки і дівчата бути чесними, порядними, палко любити свою Вітчизну, усіма силами боротися за мир, найбільше благо на землі. Ось про що я розповів батькові.
У 1990 році я вийшов у запас, і, маючи цивільну професію вчителя історії та суспільствознавства, влаштувався на роботу у Мукачівський радгосп-технікум. Був заступником директора з виховної роботи. І тут не припиняв пошуків, уже могили батька. Писав в архів Міністерства оборони, в Польщу, Товариство Червоного Хреста, центральні газети, на телебачення... Сподівання мої були марними.
Я шукав батька всюди, і навіть по закордонню, а він, дорогий мій татусь поліг смертю хоробрих під час запеклих боїв у селі Старій Рокині, Луцького району, Волинської області 1 вересня 1944 року. Про це я довідався з 8-го тому «Книги пам'яті України». До речі, на території Волинської області у борні з фашистськими загарбниками полягли ще два брати мого батька – Степан Терентійович та Оксен Терентійович Патюки. Оксен похований у Рогнищенському районі Волинської області, а де знаходиться могила дядька Степана – досі невідомо.
Цю тривожно-хвилюючу звістку я одержав у переддень 65-річчя Великої Перемоги над фашистськими загарбниками. Одразу повною мірою збагнув велику різницю між виразами «пропав безвісти» й «загинув, похований у парку Слави в Луцьку». І ось я біля меморіалу Слави. На мармурових плитах сотні імен. Серед них знаходжу і таке рідне – «Рядовий Патюк В.Т. 1907 – 1.1x.1944 р.р.». Сльози накочують на очі. Адже я свого батька не бачив ніколи. Народився тоді, коли він одягнув форму червоноармійця й рушив у бій з фашистами. Вкотре я там прокляв війну! Вона позбавила мене батька.
Мене, сина воїна-визволителя, вразила чистота й порядок біля меморіалу Слави. Покладаючи до цього, священного для мене, місця букет пишних червоних троянд, вшанував хвилиною мовчання світлу пам'ять про тата. А потім подумки доповів йому про все, чого він не знав. Нас у батьків було троє: дві сестри і я. Середня сестра Ольга померла передчасно, старша, Марія ступила на стежку, що веде до 85-річчя. Доповів батькові про те, що у нього майже два десятки онуків і правнуків, до речі одна з внучок – Надія проживає в селі Дубище, Луцького району, що за кілька кілометрів від могили дідуся.
Батькові не довелося визволяти народи Європи, штурмувати Берлін. Мене, сина загиблого воїна, усеньке юнацьке життя переслідувала думка про те, щоб продовжити справу свого тата, стати захисником Вітчизни. Саме тому, по закінченні Замисловичівської середньої школи, що в Олевському районі на Житомирщині, відслужив строкову, й відтак надіслав документи у Київське військове танкове училище. Став офіцером, прослужив в армії 26 календарних років. Звільнився в запас у чині гвардії полковника.
Батькові не пощастило бути в Берліні. Я, служачи в Західній групі військ у Німеччині, не раз був у Трепов-парку, вклонявся величному творінню Євгена Вучетича – пам'ятнику «Воїна-Визволителя», марно шукав на плитах полеглих воїнів прізвище батька. Я, офіцер-танкіст, де б не ніс службу по захисту Батьківщини, завжди дбав, щоб підлеглі мені воїни майстерно володіли бойовими машинами, щоб у будь-яку хвилину могли дати належну відсіч агресорові. Ніколи не ховався за спини підлеглих. Коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, одним з перших написав рапорт про те, щоб направили мене на ліквідацію біди. Побачене і зроблене там давало мені, уже працюючи в аграрному коледжі, моральне право щороку проводити відкриті заняття «Пропусти Чорнобиль крізь своє серце».
За роки роботи в коледжі вчив студентів історичним і суспільним дисциплінам. А, головне, робив усе можливе, щоб юнаки і дівчата бути чесними, порядними, палко любити свою Вітчизну, усіма силами боротися за мир, найбільше благо на землі. Ось про що я розповів батькові.
Федір ПАТЮК, гвардії полковник запасу
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.