У війни – не жіноче обличчя... Цю тему стверджують, активно розвивають і аргументують в повоєнних книгах, сучасних журналах, газетних публікаціях. Мовляв, жінка створена, щоб народжувати й ростити дітей для
щастя, щоб плекати в мирі й злагоді рідну землю. Бо самою природою слабкішій половині людства визначено давати нове життя, нести у світ ласку... Та чи могли українські жінки у дні жорстоких випробувань, коли ворожий чобіт топтав нашу священну землю, коли на долю нашого миролюбного народу випали небачені випробування не взяти в руки зброю? Ні, не могли! Гвинтівка, автомат, рація, санітарна сумка, прапорці регулювальниць руху, снайперська гвинтівка, скальпель... Війна і жінка, жінка і зброя. Наші дівчата, жінки доказали всьому світу, що це речі сумісні, хоч і неприродні. Дівчата і жінки з доброї волі, а не з примусу воювали з ворогом.
Одне слово, поряд з чоловіками хоробро билися з ворогами – фашистськими зайдами й жінки. Їх було понад 800 тисяч. За бойові заслуги й подвиги у боротьбі німецько-фашистськими загарбниками 89 з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу. З них 48 – посмертно. Серед відзначених найвищою нагородою Батьківщини 32 жінки-льотчиці, 15 – санінструкторів і медичних сестер, по 13 підпільниць і партизанок, 7 – снайперів, дві розвідниці, по одній – телефоністка, кулеметниця, танкіст, комсорг піхотної роти, і одна радистка – Е.К.Стембовська. Чотири відважні жінки стали повними кавалерами ордена Слави, 150 тисяч нагороджені орденами й медалями, 650 жінок відзначені високими нагородами інших зарубіжних країн. А скільки було невідомих героїнь!..
Свій шлях у боротьбу з ворогом для доньки лісника, Ніни Костирєвої неповних 17-ти літ, почався з того, що у важкі, похмурі осінні ночі 1941 року вона за завданням батька і своїм патріотичним сумлінням виводила червоноармійців-оточенців до партизанських розташувань у Конотопських лісах на Сумщині. Найвищою нагородою для відважної дівчини тоді було щире «Спасибі, Ніно... Спасибі, дочко...». Ці слова почуті, і не раз, від зморених, виснажених боями і голодом, серед яких були й поранені мужніх захисників Вітчизни, які не розставалися із зброєю, справді окрилювали Ніну Костирєву.
Не дрімав і ворог. Як тільки зрадник доніс у жандармерію про посильну допомогу сім'ї Костирєвих партизанам, підпільники переправили в один із Конотопських загонів народних месників сестру Ніни Сергіївни – Катерину, брата Миколу, матір – Фаїну Олексіївну. То стало правилом: партизанські сім'ї гітлерівці розстрілювали, не шкодуючи ні старих, ні малих.
У партизанському загоні Ніна Костирєва стала помічницею радиста. А потім, навчившись спритно й точно приймати й відправляти радіограми, її призначили партизанською радисткою у з'єднанні Героя Радянського Союзу М.І.Наумова. Швидко звикла до лісу і неспокійного партизанського життя, зріднилася із Червоним загоном, яким командував недавній військовий льотчик-винищувач старший лейтенант Василь Козлов. Важко переживала Ніна Сергіївна загибель товаришів і раділа разом з усіма кожній вдалій операції, успішному бою. І дня не минало, щоб не нашкодив загін фашистам вкрай. Летіли з рейок на узбіччя поїзди, партизани підривали мости, знищували комендатури й поліцейські дільниці. Так сталося, що була Ніна Костирєва поруч із Василем Козловим коли з'єднання вирушило у знаменитий Степовий рейд – від Орловщини й Курщини по землях Сумщини, Кіровоградщини, Вінниччини, Київщини, Житомирщини... Нещадно били партизани фашистів і їх поплічників-поліцаїв і всякої масті зрадників, але й ті не милували народних месників.
Є у особистій бібліотеці жительки Мукачева Н.С.Козлової книжка колишнього секретаря підпільного обкому партії М.Т.Лукашова «По тилах ворога». У ній кілька сторінок присвячено командиру партизанського загону В.М.Козлову та відважній радистці Ніні Костирєвій та її безвідмовній рації. А ще про героїчну сім'ю Василя та Ніни Козлових розповідається в книжці «Покликані незрадливою пам'яттю», книжках, виданих у Словаччині, журналах, газетах Мукачева, області, України... То сьогодні у фільмах про Велику Вітчизняну наших радистів показують із портативними «Северками», «Белками»... А у Ніни Сергіївни була стара рація, що працювала від магнетто. Його доводилося весь час крутити за допомогою велосипедного приводу. Витримати 10 – 15 хвилин швидкісної «їзди» могли тільки найміцніші партизани, колишні спортсмени. Як правило, в ефірі було дуже тісно. Доводилося багато часу тратити поки серед мільйонів крапок і тире морзянки відшукаєш рідний почерк кореспондента із Центру.
Десятки разів, щоб не видати фашистам місце розташування партизанського загону, доводилося Ніні Сергіївні відправлятися з групою розвідників чи й просто прикриттям, щоб передати в Центр відомості про ворога. Робили це тому, що була у гітлерівців добра техніка, що швидко пеленгувала партизанську рацію. Нерідко після вдалого виходу в ефір доводилося швидко міняти місце, бо туди скидали бомби фашистські літаки. А виходити в ефір доводилося кожен день, траплялося, й по кілька разів.
Чоловіки-партизани чуйно і ніжно ставилися до жінок і дівчат, прагнули по можливості пом'ягшити для них тяготи військової служби. Ніну Костирєву поважали, бо не раз і не два, завдяки її успішному виходу в ефір партизани одержували підкріплення у виді зброї, вибухівки, продовольства... Літаки після розвантаження забирали на Велику землю поранених партизанів.
Зрозуміло, що чим успішніші були удари народних месників, то все більшу кількість вояків фашисти змушені були доставляти не на фронт, а направляти на очистку тилу від партизанів. У каральних акціях брали участь від кількох полків до дивізії. Підтримували їх артилерія, авіація, танкові з'єднання. Важкі бої випали й на долю партизанського з'єднання, в якому була Ніна Костирєва.
Особливо запам'яталися їй бої в Шацьких лісах. Земля здригалася від розривів бомб і снарядів. Всюди вивернуті розривами бомб столітні дерева. Ями від вибухів, у які можна було помістити цілу хату. Після бомбових ударів і артилерійських обстрілів у атаку йшли підігріті шнапсом фашистські вояки із засученими по лікоть рукавами сорочок. Дружний і щільний вогонь партизанів швидко витверезлював карателів. Вони відступали поспіхом, залишаючи на полі бою вбитих і поранених. Відтак починалося усе спочатку – бомбовий і артилерійський нальоти. Потім на партизанів наступала піхота. І так кілька днів підряд. Вийти з оточення можна було тільки через болото. Ось тоді й довелося кілька годин партизанам, очікуючи вдалого випадку, у тому числі й Ніні Костирєвій з рацією, чекати, занурившись у болотну тину мало не по горло... Тоді із оточення вийшли, щоб воскреснути й бити ворога, що вже розкидав листівки по селах про те, що з «лісовими бандитами» покінчено...
Давно переконався, що скромні люди, згадуючи найпам'ятніше, рідко говорять про щось веселе, безтурботне. Найчастіше розповідають про многотрудне й вистраждане, про те, що дісталось, як кажуть, кров'ю і потом. Тому для фронтовиків пам'ять воєнних літ найдорожча. І не лише для них. Обережно складають осколки тих літ партизани, підпільники, трудівники тилу, діти війни...
Як тільки Шацькі ліси були визволені військами маршала Радянського Союзу Костянтина Рокосовського, звільнено від окупації Сумщину, Ніна Сергіївна і Василь Михайлович Козлови одружилися. І вже на визвольну місію на територію Словаччини командира групи, майора Червоної Армії Василя Козлова проводжала дружина і бойовий товариш Ніна Костирєва-Козлова.
У кінці 1945 року подружжя Козлових поселилося в Мукачеві. Василь Михайлович працював у міськкомі партії інструктором промислово-транспортного відділу, а Ніна Сергіївна, по закінчення фельдшерської школи, почала трудитися в міській лікарні. Відтак Н.С.Козлова опікувалася здоров'ям творців лиж і ключок, мукачівських залізничників, лікувала хворих у Мукачівській ЦРЛ. Василь Михайлович тривалий час працював директором вантажного автопарку, згодом начальником відділу кадрів кондитерської фабрики.
З наближенням 70-річчя партизанського руху на Україні Ніна Сергіївна все частіше бере до рук книжку М.Т.Лукашова, відкриває її і читає: «Василю і Ніні Козловим. З почуттям глибокої шани друзям по зброї від автора». Є у згаданій книжці знімок відважної партизанської радистки Н.С.Костирєвої з підписом – «Радистка штабу партизанського з'єднання – Ніна Сергіївна Костирєва». Мабуть через завидну скромність не часто Ніна Сергіївна одягає піджак з орденами й медалями, яких удостоїлась за ратні і трудові подвиги. Але в День Великої Перемоги обов'язково з нагородами приходить до Обеліску Слави у центрі Мукачева, щоб уклонитися тим, хто поліг на полі битви, не дожив до весни людства – 9 Травня 1945 року.
Дорога Ніно Сергіївно! Мукачівці щиро вітають Вас, жінку мужню і напрочуд скромну, відважну і милосердну, чуйну і справедливу з 70-річчям від початку партизанського руху на Україні. Своєю участю у Великій Вітчизняній війні Ви прискорили День Великої Перемоги. Бажаємо Вам доброго здоров'я ще на багато літ, шани, радості і мирного неба.
Михайло БЕЙРЕШ
Одне слово, поряд з чоловіками хоробро билися з ворогами – фашистськими зайдами й жінки. Їх було понад 800 тисяч. За бойові заслуги й подвиги у боротьбі німецько-фашистськими загарбниками 89 з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу. З них 48 – посмертно. Серед відзначених найвищою нагородою Батьківщини 32 жінки-льотчиці, 15 – санінструкторів і медичних сестер, по 13 підпільниць і партизанок, 7 – снайперів, дві розвідниці, по одній – телефоністка, кулеметниця, танкіст, комсорг піхотної роти, і одна радистка – Е.К.Стембовська. Чотири відважні жінки стали повними кавалерами ордена Слави, 150 тисяч нагороджені орденами й медалями, 650 жінок відзначені високими нагородами інших зарубіжних країн. А скільки було невідомих героїнь!..
Свій шлях у боротьбу з ворогом для доньки лісника, Ніни Костирєвої неповних 17-ти літ, почався з того, що у важкі, похмурі осінні ночі 1941 року вона за завданням батька і своїм патріотичним сумлінням виводила червоноармійців-оточенців до партизанських розташувань у Конотопських лісах на Сумщині. Найвищою нагородою для відважної дівчини тоді було щире «Спасибі, Ніно... Спасибі, дочко...». Ці слова почуті, і не раз, від зморених, виснажених боями і голодом, серед яких були й поранені мужніх захисників Вітчизни, які не розставалися із зброєю, справді окрилювали Ніну Костирєву.
Не дрімав і ворог. Як тільки зрадник доніс у жандармерію про посильну допомогу сім'ї Костирєвих партизанам, підпільники переправили в один із Конотопських загонів народних месників сестру Ніни Сергіївни – Катерину, брата Миколу, матір – Фаїну Олексіївну. То стало правилом: партизанські сім'ї гітлерівці розстрілювали, не шкодуючи ні старих, ні малих.
У партизанському загоні Ніна Костирєва стала помічницею радиста. А потім, навчившись спритно й точно приймати й відправляти радіограми, її призначили партизанською радисткою у з'єднанні Героя Радянського Союзу М.І.Наумова. Швидко звикла до лісу і неспокійного партизанського життя, зріднилася із Червоним загоном, яким командував недавній військовий льотчик-винищувач старший лейтенант Василь Козлов. Важко переживала Ніна Сергіївна загибель товаришів і раділа разом з усіма кожній вдалій операції, успішному бою. І дня не минало, щоб не нашкодив загін фашистам вкрай. Летіли з рейок на узбіччя поїзди, партизани підривали мости, знищували комендатури й поліцейські дільниці. Так сталося, що була Ніна Костирєва поруч із Василем Козловим коли з'єднання вирушило у знаменитий Степовий рейд – від Орловщини й Курщини по землях Сумщини, Кіровоградщини, Вінниччини, Київщини, Житомирщини... Нещадно били партизани фашистів і їх поплічників-поліцаїв і всякої масті зрадників, але й ті не милували народних месників.
Є у особистій бібліотеці жительки Мукачева Н.С.Козлової книжка колишнього секретаря підпільного обкому партії М.Т.Лукашова «По тилах ворога». У ній кілька сторінок присвячено командиру партизанського загону В.М.Козлову та відважній радистці Ніні Костирєвій та її безвідмовній рації. А ще про героїчну сім'ю Василя та Ніни Козлових розповідається в книжці «Покликані незрадливою пам'яттю», книжках, виданих у Словаччині, журналах, газетах Мукачева, області, України... То сьогодні у фільмах про Велику Вітчизняну наших радистів показують із портативними «Северками», «Белками»... А у Ніни Сергіївни була стара рація, що працювала від магнетто. Його доводилося весь час крутити за допомогою велосипедного приводу. Витримати 10 – 15 хвилин швидкісної «їзди» могли тільки найміцніші партизани, колишні спортсмени. Як правило, в ефірі було дуже тісно. Доводилося багато часу тратити поки серед мільйонів крапок і тире морзянки відшукаєш рідний почерк кореспондента із Центру.
Десятки разів, щоб не видати фашистам місце розташування партизанського загону, доводилося Ніні Сергіївні відправлятися з групою розвідників чи й просто прикриттям, щоб передати в Центр відомості про ворога. Робили це тому, що була у гітлерівців добра техніка, що швидко пеленгувала партизанську рацію. Нерідко після вдалого виходу в ефір доводилося швидко міняти місце, бо туди скидали бомби фашистські літаки. А виходити в ефір доводилося кожен день, траплялося, й по кілька разів.
Чоловіки-партизани чуйно і ніжно ставилися до жінок і дівчат, прагнули по можливості пом'ягшити для них тяготи військової служби. Ніну Костирєву поважали, бо не раз і не два, завдяки її успішному виходу в ефір партизани одержували підкріплення у виді зброї, вибухівки, продовольства... Літаки після розвантаження забирали на Велику землю поранених партизанів.
Зрозуміло, що чим успішніші були удари народних месників, то все більшу кількість вояків фашисти змушені були доставляти не на фронт, а направляти на очистку тилу від партизанів. У каральних акціях брали участь від кількох полків до дивізії. Підтримували їх артилерія, авіація, танкові з'єднання. Важкі бої випали й на долю партизанського з'єднання, в якому була Ніна Костирєва.
Особливо запам'яталися їй бої в Шацьких лісах. Земля здригалася від розривів бомб і снарядів. Всюди вивернуті розривами бомб столітні дерева. Ями від вибухів, у які можна було помістити цілу хату. Після бомбових ударів і артилерійських обстрілів у атаку йшли підігріті шнапсом фашистські вояки із засученими по лікоть рукавами сорочок. Дружний і щільний вогонь партизанів швидко витверезлював карателів. Вони відступали поспіхом, залишаючи на полі бою вбитих і поранених. Відтак починалося усе спочатку – бомбовий і артилерійський нальоти. Потім на партизанів наступала піхота. І так кілька днів підряд. Вийти з оточення можна було тільки через болото. Ось тоді й довелося кілька годин партизанам, очікуючи вдалого випадку, у тому числі й Ніні Костирєвій з рацією, чекати, занурившись у болотну тину мало не по горло... Тоді із оточення вийшли, щоб воскреснути й бити ворога, що вже розкидав листівки по селах про те, що з «лісовими бандитами» покінчено...
Давно переконався, що скромні люди, згадуючи найпам'ятніше, рідко говорять про щось веселе, безтурботне. Найчастіше розповідають про многотрудне й вистраждане, про те, що дісталось, як кажуть, кров'ю і потом. Тому для фронтовиків пам'ять воєнних літ найдорожча. І не лише для них. Обережно складають осколки тих літ партизани, підпільники, трудівники тилу, діти війни...
Як тільки Шацькі ліси були визволені військами маршала Радянського Союзу Костянтина Рокосовського, звільнено від окупації Сумщину, Ніна Сергіївна і Василь Михайлович Козлови одружилися. І вже на визвольну місію на територію Словаччини командира групи, майора Червоної Армії Василя Козлова проводжала дружина і бойовий товариш Ніна Костирєва-Козлова.
У кінці 1945 року подружжя Козлових поселилося в Мукачеві. Василь Михайлович працював у міськкомі партії інструктором промислово-транспортного відділу, а Ніна Сергіївна, по закінчення фельдшерської школи, почала трудитися в міській лікарні. Відтак Н.С.Козлова опікувалася здоров'ям творців лиж і ключок, мукачівських залізничників, лікувала хворих у Мукачівській ЦРЛ. Василь Михайлович тривалий час працював директором вантажного автопарку, згодом начальником відділу кадрів кондитерської фабрики.
З наближенням 70-річчя партизанського руху на Україні Ніна Сергіївна все частіше бере до рук книжку М.Т.Лукашова, відкриває її і читає: «Василю і Ніні Козловим. З почуттям глибокої шани друзям по зброї від автора». Є у згаданій книжці знімок відважної партизанської радистки Н.С.Костирєвої з підписом – «Радистка штабу партизанського з'єднання – Ніна Сергіївна Костирєва». Мабуть через завидну скромність не часто Ніна Сергіївна одягає піджак з орденами й медалями, яких удостоїлась за ратні і трудові подвиги. Але в День Великої Перемоги обов'язково з нагородами приходить до Обеліску Слави у центрі Мукачева, щоб уклонитися тим, хто поліг на полі битви, не дожив до весни людства – 9 Травня 1945 року.
Дорога Ніно Сергіївно! Мукачівці щиро вітають Вас, жінку мужню і напрочуд скромну, відважну і милосердну, чуйну і справедливу з 70-річчям від початку партизанського руху на Україні. Своєю участю у Великій Вітчизняній війні Ви прискорили День Великої Перемоги. Бажаємо Вам доброго здоров'я ще на багато літ, шани, радості і мирного неба.
Михайло БЕЙРЕШ
Настіпні новини:
- Я ШУКАВ БАТЬКА ШІСТЬ ДЕСЯТИЛІТЬ...
- ВУЛИЦІ МАЮТЬ БУТИ ГАРНИМИ І ЗРУЧНИМИ ДЛЯ МУКАЧІВЦІВ
- ВІДКРИТО ТРЕТІЙ ШКІЛЬНИЙ СПОРТМАЙДАНЧИК В МУКАЧЕВІ
Попередні новини:
- Мукачівська єпархія презентувала виставку документів по відродженню пр…
- ПЕРЕДБАЧЕНО СИСТЕМУ ФІНАНСОВОЇ ДОПОМОГИ ПО ДОГЛЯДУ ЗА ДИТИНОЮ
- СЬОГОДНІ, 22 ВЕРЕСНЯ, ЖИТТЯ БЕЗ АВТОТРАНСПОРТУ
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.