Доля військового журналіста не раз зводила мене з відважними, легендарними людьми. Одним із них був командир у боях прославленої Закарпатської дивізії Василь Олексійович Жмаєв. Він народився 10 січня 1910 році в селі Муромцеві Омської області. Окрім нього в сім'ї виховувалися ще п'ятеро братів і сестер. Закінчивши семирічку, Василь вирішив допомагати матері.
Пішов працювати в майстерню, відтак подався на золоті копальні. Трудився в штольнях, видобував золотоносну руду. Важка праця і наполегливість загартовували характер. Турбота про менших братів і сестер були в нього на першому місці: щомісяця відправляв додому грошові перекази. В трудовому колективі Васю Жмаєва знали як дуже активного, відповідального юнака.
У 1933 році Василя Жмаєва призвали на службу в Червону Армію. Військову справу боєць опановував з великою старанністю, тому скоро став прикладом для інших. Незабаром його, як одного із зразкових воїнів, направили в школу молодших командирів. Тут і визначив Василь Олексійович свою долю, обрав професію захисника Вітчизни на все подальше життя. І знову служба, накопичення досвіду виховання довірених молодшому командирові бійців. Відтак навчання на курсах командирів. У 1938 році в петлицях Василя Жмаєва загорілися рубінові «кубики». Бойове хрещення молодший лейтенант пройшов на озері Хасан, де радянські бійці і командири «приструнили» і привели до тями японських самураїв. Про цю подію хороброму лейтенанту все життя нагадувала перша нагорода – пам'ятний знак, яким надзвичайно дорожив.
Велику Вітчизняну війну, з першого і до останнього її дня, Василь Жмаєв пройшов з боями. Особливо пам'ятними були бої при обороні Москви. Тут сибіряки його підрозділу не раз виявляли мужність і героїзм, відбиваючи атаки гітлерівців. Тут уперше пізнавши «радість перемог», нищівним ударом відкинули фашистську навалу і почали свій переможний похід до Берліна. Разом із очолюваним ним підрозділом Василь Жмаєв брав участь у обороні Сталінграда і йому випала доля пройти від Волги до німецької Ельби. Визволяв відважний воїн територію України в тому числі й Закарпаття, Білорусії, Польщі... За особисту хоробрість, уміле командування військовими підрозділами, які досягали в боях перемоги над ворогом, груди Василя Олексійовича прикрашали чотири ордени Червоного Прапора, три ордени Червоної Зірки, десятка півтора медалей за оборону, визволення, взяття...
У 1954 році Василю Жмаєву присвоїли звання генерал-майора. І почав командир дивізії робити все залежне від нього, аби 128 гвардійська Туркестанська механізована дивізія стала кращою за вишколом. Так воно і сталося.
Якось мені випала нагода побувати у Василя Олексійовича вдома. Жив він тоді в Мукачеві, на вулиці Кірова (сьогодні – Недецеї). Мою увагу привернула чимала фотографія в рамці. На ній було закарбовано момент приїзду до учасників навчань на території Угорщини міністра оборони, маршала Радянського Союзу, чотириразового Героя Радянського Союзу Георгія Жукова. Серед високих військових чинів поряд із Георгієм Костянтиновичем крокує генерал-майор Василь Жмаєв. Маршал Перемоги щось каже Василю Олексійовичу і злегка посміхається. Зайве говорити учасникам Великої Вітчизняної війни, що означала посмішка на обличчі прославленого полководця. Видно побачене в дивізії, дії її воїнів викликали у Георгія Жукова задоволення. А це багато значило.
Хто знає, як склалась би подальша доля комдива, коли б не нова опала проти прославленого маршала, на цей час з боку Микити Хрущова. Тож на заслужений відпочинок Василь Жмаєв пішов з посади командира дивізії. За час командування нею Василь Олексійович робив усе можливе, щоб передати молодому поколінню воїнів-гвардійців свій багатий бойовий досвід, щоб його з'єднання і надалі залишалося в числі передових у Прикарпатському військовому окрузі. У кабінеті він не засиджувався, розглянувши службову пошту, підписавши потрібні накази, він відправлявся у той чи інший підрозділ дивізії в найнесподіваніший час. Бо не любив наперед попереджати про свій приїзд, хотів знати якими бувають будні у солдатів і офіцерів. Тому комдива найчастіше можна було застати в казармі, на польових заняттях, тренуваннях, в автопарках, їдальнях...
Вийшовши у запас, Василь Олексійович вдома не сидів: був активістом ветеранської організації, часто зустрічався з учнівською молоддю, трудовими колективами. Охоче виступав із спогадами про Велику Вітчизняну війну, про безсмертний подвиг нашого народу... На тих зустрічах частенько доводилося бувати і мені, дивуватися із яким непідкупним інтересом слухали виступи генерала Жмаєва, як багато запитань надходило до нього. Як охоче, чітко і точно відповідав він, які мудрі поради давав завтрашнім захисникам Вітчизни.
А прожите й пережите ніколи і нікого не відпускає. 3 січня 1977 року, рівно за тиждень до 67-го Дня народження Василя Олексійовича Жмаєва не стало. Прощання із ним проходило у великій залі гарнізонного Будинку офіцерів.
У 1933 році Василя Жмаєва призвали на службу в Червону Армію. Військову справу боєць опановував з великою старанністю, тому скоро став прикладом для інших. Незабаром його, як одного із зразкових воїнів, направили в школу молодших командирів. Тут і визначив Василь Олексійович свою долю, обрав професію захисника Вітчизни на все подальше життя. І знову служба, накопичення досвіду виховання довірених молодшому командирові бійців. Відтак навчання на курсах командирів. У 1938 році в петлицях Василя Жмаєва загорілися рубінові «кубики». Бойове хрещення молодший лейтенант пройшов на озері Хасан, де радянські бійці і командири «приструнили» і привели до тями японських самураїв. Про цю подію хороброму лейтенанту все життя нагадувала перша нагорода – пам'ятний знак, яким надзвичайно дорожив.
Велику Вітчизняну війну, з першого і до останнього її дня, Василь Жмаєв пройшов з боями. Особливо пам'ятними були бої при обороні Москви. Тут сибіряки його підрозділу не раз виявляли мужність і героїзм, відбиваючи атаки гітлерівців. Тут уперше пізнавши «радість перемог», нищівним ударом відкинули фашистську навалу і почали свій переможний похід до Берліна. Разом із очолюваним ним підрозділом Василь Жмаєв брав участь у обороні Сталінграда і йому випала доля пройти від Волги до німецької Ельби. Визволяв відважний воїн територію України в тому числі й Закарпаття, Білорусії, Польщі... За особисту хоробрість, уміле командування військовими підрозділами, які досягали в боях перемоги над ворогом, груди Василя Олексійовича прикрашали чотири ордени Червоного Прапора, три ордени Червоної Зірки, десятка півтора медалей за оборону, визволення, взяття...
У 1954 році Василю Жмаєву присвоїли звання генерал-майора. І почав командир дивізії робити все залежне від нього, аби 128 гвардійська Туркестанська механізована дивізія стала кращою за вишколом. Так воно і сталося.
Якось мені випала нагода побувати у Василя Олексійовича вдома. Жив він тоді в Мукачеві, на вулиці Кірова (сьогодні – Недецеї). Мою увагу привернула чимала фотографія в рамці. На ній було закарбовано момент приїзду до учасників навчань на території Угорщини міністра оборони, маршала Радянського Союзу, чотириразового Героя Радянського Союзу Георгія Жукова. Серед високих військових чинів поряд із Георгієм Костянтиновичем крокує генерал-майор Василь Жмаєв. Маршал Перемоги щось каже Василю Олексійовичу і злегка посміхається. Зайве говорити учасникам Великої Вітчизняної війни, що означала посмішка на обличчі прославленого полководця. Видно побачене в дивізії, дії її воїнів викликали у Георгія Жукова задоволення. А це багато значило.
Хто знає, як склалась би подальша доля комдива, коли б не нова опала проти прославленого маршала, на цей час з боку Микити Хрущова. Тож на заслужений відпочинок Василь Жмаєв пішов з посади командира дивізії. За час командування нею Василь Олексійович робив усе можливе, щоб передати молодому поколінню воїнів-гвардійців свій багатий бойовий досвід, щоб його з'єднання і надалі залишалося в числі передових у Прикарпатському військовому окрузі. У кабінеті він не засиджувався, розглянувши службову пошту, підписавши потрібні накази, він відправлявся у той чи інший підрозділ дивізії в найнесподіваніший час. Бо не любив наперед попереджати про свій приїзд, хотів знати якими бувають будні у солдатів і офіцерів. Тому комдива найчастіше можна було застати в казармі, на польових заняттях, тренуваннях, в автопарках, їдальнях...
Вийшовши у запас, Василь Олексійович вдома не сидів: був активістом ветеранської організації, часто зустрічався з учнівською молоддю, трудовими колективами. Охоче виступав із спогадами про Велику Вітчизняну війну, про безсмертний подвиг нашого народу... На тих зустрічах частенько доводилося бувати і мені, дивуватися із яким непідкупним інтересом слухали виступи генерала Жмаєва, як багато запитань надходило до нього. Як охоче, чітко і точно відповідав він, які мудрі поради давав завтрашнім захисникам Вітчизни.
А прожите й пережите ніколи і нікого не відпускає. 3 січня 1977 року, рівно за тиждень до 67-го Дня народження Василя Олексійовича Жмаєва не стало. Прощання із ним проходило у великій залі гарнізонного Будинку офіцерів.
Василь НАГІРНИЙ, гвардії майор у відставці, колишній військовий журналіст
Настіпні новини:
Попередні новини:
- Через "металістів" з водогону витекло 4 тис. кубів води
- ПРИКОРДОННИКИ СВЯТКУВАЛИ І ЗВІТУВАЛИ
- Микола Прокопович Зубарєв славний захисник Вітчизни
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.