Історія визволення Мукачева багата на розповіді про танкістів, артилеристів, піхотинців, мінометників, зв'язківців... Читачі місцевих газет мали змогу прочитати спогади воїнів-визволителів, партизанських командирів, учасників підпільного руху, свідків визволення міста над Латорицею від
фашистської окупації 26 жовтня 1944 року воїнами Червоної Армії. Та ще не розповідалося про тих, мужніх, талановитих, безстрашних учасників визвольного походу Червоної Армії, хто до «багнета прирівняв перо», тобто військових журналістів...
Найперше свідчення про щойно визволене Мукачево дає нам кореспондент фронтової газети «Сталинское Знамя», гвардії капітан Борис Галанов: «Мукачево. Кілька годин тому тут відгримів бій, а на даху Народного дому – найвищого будинку в місті – уже майорять радянський та чехословацький прапори. Хто їх зшив, хто їх переховував у своєму будинку до приходу наших військ і вивісив у радісний день визволення, ми так і не дізналися. Та й хіба потрібні імена, якщо практично все місто вийшло на вулиці вітати Червону Армію. Тимчасова управа сформувалася, коли ворог тільки готувався до відступу, і вже приступила до своїх перших заходів. Групками й поодинці стояли народні міліціонери з червоними пов'язками на рукавах. Їх цивільні піджаки й плащі були стягнуті широкими армійськими ременями. За спинами висіли гвинтівки і трофейні автомати...»
Після Великої Вітчизняної війни Борис Галанов став відомим письменником. І тему визволення Закарпаття в своїх творах він порушував не раз. Опис щойно визволеного червоноармійцями Мукачева подає нам ще один фронтовий журналіст, кореспондент цієї ж газети Дмитро Роздольський, гвардії підполковник у відставці: «Ми, фронтові кореспонденти були свідками того, як з перших же годин визволене Мукачево почало налагоджувати господарське, громадське і культурне життя. Робітники почали усувати пошкодження, на електростанції, вчинені фашистами при відступі, і під вечір дали місту світло. Члени загону міської міліції розповіли нам, що біля 70 жителів Мукачева прийшли у тимчасову військову комендатуру і запропонували свої послуги для наведення порядку... Жителі міста Іван Островка, Федір Гебеш, Михайло Білас схвильовано розповідали, що 26 жовтня 1944 року, їх та ще майже 700 жителів Мукачева й округи, тримали за колючим дротом поблизу цегельного заводу і мали відправити потягом у Німеччину на каторжні роботи. Вранці в табір прийшов німецький офіцер і наказав охоронникам вишикувати колону бранців для відправки. Аж раптом шум танків оповив вулиці міста. Це прийшли воїни-визволителі. Німці повтікали. Правда, не далеко. Бо їх спіймали недавні в'язні й передали в руки радянських солдатів... Учитель міської гімназії розповів, що гітлерівці спалили бібліотеку навчального закладу. У вогні згоріло біля 4000 томів, в основному російської класики – твори Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Достоєвського, Чехова, Толстого, Горького... «Дорогі визволителі, – запрошувала в хату до себе радянських бійців жителька Мукачева Олена Пилипець, – заходьте хоч на хвилинку, зігрійтеся»...
Про визволення Мукачева і Закарпаття писав і фронтовий кореспондент письменник, драматург, талановитий поет Матвій Талалаєвський. Він народився 28 грудня 1908 року в Мохнатці Попільнянського району Житомирської області. По закінченні мовно-літературного факультету працював завідуючим відділом літератури і мистецтва газети «Молодий пролетар», завлітом Київського театру робітничої молоді. Учасник Великої Вітчизняної війни. Друкуватися почав з 1926 року. В довоєнний період видав вісім книг поезій та ще кілька збірок. У повоєнний період Матвій Аронович й надалі видав книжки, поезію, прозу, драматургічні твори, збірку п'єс для дітей.
Фронтовий кореспондент, поет Зельман Кац народився 28 грудня 1911 року в селі Тупичеві Чернігівської області у робітничій родині. Після закінчення школи й навчального закладу, де готували профспілкових активістів, у 1933 році – на журналістській роботі. З першого й до останнього дня Великої Вітчизняної війни перебував на фронтах як кореспондент військової преси. Нагороджений орденами й медалями. Тривалий час його з'єднувала фронтова дружба з командиром 835-го стрілецького полку Гнатом Підопригорою, який героїчно загинув 27 жовтня 1944 року в бою за Чоп, і похованого в центрі Мукачева, яке очолюваний ним полк визволив напередодні. У повоєнний час Зельман Менделевич приїздив на могилу друга і сам, і з сім'єю Підопригори. Тоді він зустрічався з нинішнім редактором газети «Мукачево» Віктором Дворниченком.
Перша книга Зельмана Каца – антифашистська поема – «Утро Германии» вийшла в 1933 році. В повоєнні роки у співавторстві з Матвієм Талалаєвським написав «Розвідку боєм», «Легенду», «Солдат и знамя»...
Неповторні фотографії про визволення Мукачева, налагодження в ньому мирного життя залишили нам відомі фронтові фотокореспонденти гвардії капітан Дмитро Мулярчук та гвардії молодший лейтенант Франциск Семяников, художник фронтової газети «Сталинское Знамя» Анатолий Иовлев... Фотографії, що передають нам незабутні години, дні Мукачева в жовтні 1944 року дбайливо зберігав у своїй київській квартирі Анатолій Михайлович до осені 1988 року. Тої осені, через 44 роки після визволення Мукачева, він відпочивав у санаторії «Карпати» й викроїв хвилину, щоб зайти в редакцію міськрайонної газети «Прапор перемоги». Тут ми й познайомилися. Я записав розповідь Анатолія Михайловича, а фотографії і рисунки-офорти Мукачева і Закарпаття 1944 року він передав для мене вже згодом.
Як розповів мені Анатолій Михайлович, в Мукачево вони, редакція фронтової газети «Сталинское Знамя», прибули одразу після обіду 26 жовтня 1944 року. Військовий комендант поселив їх у пустуючу квартиру на другому поверсі на вулиці Духновича, де тепер магазин «Дружба». Тут за 15 днів перебування в нашому місті вони випустили чотири номери газети.
На моє запитання, яким запам'яталося йому наше місто, Анатолій Іовлев сказав:
– Щасливим і радісним. Жителі Мукачева щиро дякували нам за визволення від фашистської неволі, пригощали садовиною, домашнім вином, печивом... Гвардії капітан Дмитро Мулярчук зробив того пообіддя з десяток фотографій. На них наші солдати й офіцери розмовляють з вірниками, які щойно вийшли з римо-католицького собору, патрулів – радянського воїна і народного міліціонера, які заступили на варту біля міської Ратуші...
Через три тижні по тому, я з хвилюванням розкрив пакет з фотографіями надісланими мені Анатолієм Михайловичем. Ось фронтовий фотокореспондент гвардії капітан Дмитро Мулярчук перед кінотеатром «Аттіла», в якому 26 листопада відбувся Перший з'їзд Народних Комітетів Закарпатської України, а ось знімок зроблений 29 жовтня. Члени міського Народного Комітету, представники військових частин вийшли на траурний мітинг. Тут, о першій годині дня, на місці, де тепер розташовано Обеліск Слави, відбулося поховання визволителів Мукачева – гвардії підполковника Підопригори, майора Бойцова і ще кількох загиблих у боях за визволення Чопа радянських воїнів. Наступне фото – з траурного мітингу повертаються гвардії лейтенант Анатолій Іовлев, гвардії майор Зельман Кац, гвардії капітан Дмитро Мулярчук і гвардії майор Матвій Талалаєвський (на фото). Відтак у центрі Мукачева було поховано ще кількох воїнів-визволителів. А завершилося формування пантеону Слави у нашому місті пообіді, 25 листопада 1944 року. Тоді тут при великій кількості мукачівців та гостей міста над Латорицею священики – делегати Першого з'їзду Народних Комітетів Закарпатської України, очолювані Іваном Кополовичем, відправили чин похорону за загиблими воїнами Червоної Армії і перепоховали останки відважних підпільників із розвідувальної групи «Закарпатці», очолюваної Ференцом Патакі, – Василя Жупана, Гаврила Логойди, Василя Чижмара, Михайла Сірка й Миколи Сокача.
Анатолій Іовлев народився в 1917 році в Твері. Нестримний потяг до малювання привів його ще підлітком до майстерні художника С.Спаського. Незабаром здібного юнака прийняли художником в обласну газету «Пролетарская правда». У 1938 році Анатолій Михайлович одягнув солдатську гімнастерку, яку не знімав до демобілізації аж по закінченні Великої Вітчизняної війни. Навалу фашистської армади боєць-прикордонник Анатолій Іовлев зустрів не в перший день, а в перші хвилини. Усього зазнав: і гіркоти відступу, і радість Великої Перемоги. За довгих 1418 днів і ночей не раз відбивав атаки ворога, і сам ходив в атаки. А в короткі хвилини перепочинку виймав блокнот і олівець. Так народжувалася переконлива правда про Велику Вітчизняну. Без прикрас, документальна до останнього штриха.
Для преси ті малюнки служили оперативним матеріалом з місця подій. Особливо велику кількість таких малюнків-зарисовок зробив художник-журналіст для газети 4-го Українського фронту «Сталинское Знамя». Частина його творів була надрукована в інших виданнях, дещо потрапило на шпальта «Комсомольской правды» і тбіліської «Зари Востока». У повоєнні роки митець ілюстрував та оформляв книги. Персональні виставки члена Спілки художників СРСР Анатолія Іовлева експонувалися не лише в нашій країні, але й за її межами.
Прикметно, що після Великої Перемоги, змінивши штик на перо, започаткували і трудилися над тим, щоб мукачівська міськрайонна газета «Прапор перемоги» була в числі кращих вчорашні воїни-фронтовики Всеволод Білодрай, Есфір Вербицька, Іван Селиванов, Володимир Кандель, Вадим Дружинін, Михайло Дашковський, Дмитро Вінер та інші обов'язкові, здібні, віддані журналістиці люди.
Найперше свідчення про щойно визволене Мукачево дає нам кореспондент фронтової газети «Сталинское Знамя», гвардії капітан Борис Галанов: «Мукачево. Кілька годин тому тут відгримів бій, а на даху Народного дому – найвищого будинку в місті – уже майорять радянський та чехословацький прапори. Хто їх зшив, хто їх переховував у своєму будинку до приходу наших військ і вивісив у радісний день визволення, ми так і не дізналися. Та й хіба потрібні імена, якщо практично все місто вийшло на вулиці вітати Червону Армію. Тимчасова управа сформувалася, коли ворог тільки готувався до відступу, і вже приступила до своїх перших заходів. Групками й поодинці стояли народні міліціонери з червоними пов'язками на рукавах. Їх цивільні піджаки й плащі були стягнуті широкими армійськими ременями. За спинами висіли гвинтівки і трофейні автомати...»
Після Великої Вітчизняної війни Борис Галанов став відомим письменником. І тему визволення Закарпаття в своїх творах він порушував не раз. Опис щойно визволеного червоноармійцями Мукачева подає нам ще один фронтовий журналіст, кореспондент цієї ж газети Дмитро Роздольський, гвардії підполковник у відставці: «Ми, фронтові кореспонденти були свідками того, як з перших же годин визволене Мукачево почало налагоджувати господарське, громадське і культурне життя. Робітники почали усувати пошкодження, на електростанції, вчинені фашистами при відступі, і під вечір дали місту світло. Члени загону міської міліції розповіли нам, що біля 70 жителів Мукачева прийшли у тимчасову військову комендатуру і запропонували свої послуги для наведення порядку... Жителі міста Іван Островка, Федір Гебеш, Михайло Білас схвильовано розповідали, що 26 жовтня 1944 року, їх та ще майже 700 жителів Мукачева й округи, тримали за колючим дротом поблизу цегельного заводу і мали відправити потягом у Німеччину на каторжні роботи. Вранці в табір прийшов німецький офіцер і наказав охоронникам вишикувати колону бранців для відправки. Аж раптом шум танків оповив вулиці міста. Це прийшли воїни-визволителі. Німці повтікали. Правда, не далеко. Бо їх спіймали недавні в'язні й передали в руки радянських солдатів... Учитель міської гімназії розповів, що гітлерівці спалили бібліотеку навчального закладу. У вогні згоріло біля 4000 томів, в основному російської класики – твори Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Достоєвського, Чехова, Толстого, Горького... «Дорогі визволителі, – запрошувала в хату до себе радянських бійців жителька Мукачева Олена Пилипець, – заходьте хоч на хвилинку, зігрійтеся»...
Про визволення Мукачева і Закарпаття писав і фронтовий кореспондент письменник, драматург, талановитий поет Матвій Талалаєвський. Він народився 28 грудня 1908 року в Мохнатці Попільнянського району Житомирської області. По закінченні мовно-літературного факультету працював завідуючим відділом літератури і мистецтва газети «Молодий пролетар», завлітом Київського театру робітничої молоді. Учасник Великої Вітчизняної війни. Друкуватися почав з 1926 року. В довоєнний період видав вісім книг поезій та ще кілька збірок. У повоєнний період Матвій Аронович й надалі видав книжки, поезію, прозу, драматургічні твори, збірку п'єс для дітей.
Фронтовий кореспондент, поет Зельман Кац народився 28 грудня 1911 року в селі Тупичеві Чернігівської області у робітничій родині. Після закінчення школи й навчального закладу, де готували профспілкових активістів, у 1933 році – на журналістській роботі. З першого й до останнього дня Великої Вітчизняної війни перебував на фронтах як кореспондент військової преси. Нагороджений орденами й медалями. Тривалий час його з'єднувала фронтова дружба з командиром 835-го стрілецького полку Гнатом Підопригорою, який героїчно загинув 27 жовтня 1944 року в бою за Чоп, і похованого в центрі Мукачева, яке очолюваний ним полк визволив напередодні. У повоєнний час Зельман Менделевич приїздив на могилу друга і сам, і з сім'єю Підопригори. Тоді він зустрічався з нинішнім редактором газети «Мукачево» Віктором Дворниченком.
Перша книга Зельмана Каца – антифашистська поема – «Утро Германии» вийшла в 1933 році. В повоєнні роки у співавторстві з Матвієм Талалаєвським написав «Розвідку боєм», «Легенду», «Солдат и знамя»...
Неповторні фотографії про визволення Мукачева, налагодження в ньому мирного життя залишили нам відомі фронтові фотокореспонденти гвардії капітан Дмитро Мулярчук та гвардії молодший лейтенант Франциск Семяников, художник фронтової газети «Сталинское Знамя» Анатолий Иовлев... Фотографії, що передають нам незабутні години, дні Мукачева в жовтні 1944 року дбайливо зберігав у своїй київській квартирі Анатолій Михайлович до осені 1988 року. Тої осені, через 44 роки після визволення Мукачева, він відпочивав у санаторії «Карпати» й викроїв хвилину, щоб зайти в редакцію міськрайонної газети «Прапор перемоги». Тут ми й познайомилися. Я записав розповідь Анатолія Михайловича, а фотографії і рисунки-офорти Мукачева і Закарпаття 1944 року він передав для мене вже згодом.
Як розповів мені Анатолій Михайлович, в Мукачево вони, редакція фронтової газети «Сталинское Знамя», прибули одразу після обіду 26 жовтня 1944 року. Військовий комендант поселив їх у пустуючу квартиру на другому поверсі на вулиці Духновича, де тепер магазин «Дружба». Тут за 15 днів перебування в нашому місті вони випустили чотири номери газети.
На моє запитання, яким запам'яталося йому наше місто, Анатолій Іовлев сказав:
– Щасливим і радісним. Жителі Мукачева щиро дякували нам за визволення від фашистської неволі, пригощали садовиною, домашнім вином, печивом... Гвардії капітан Дмитро Мулярчук зробив того пообіддя з десяток фотографій. На них наші солдати й офіцери розмовляють з вірниками, які щойно вийшли з римо-католицького собору, патрулів – радянського воїна і народного міліціонера, які заступили на варту біля міської Ратуші...
Через три тижні по тому, я з хвилюванням розкрив пакет з фотографіями надісланими мені Анатолієм Михайловичем. Ось фронтовий фотокореспондент гвардії капітан Дмитро Мулярчук перед кінотеатром «Аттіла», в якому 26 листопада відбувся Перший з'їзд Народних Комітетів Закарпатської України, а ось знімок зроблений 29 жовтня. Члени міського Народного Комітету, представники військових частин вийшли на траурний мітинг. Тут, о першій годині дня, на місці, де тепер розташовано Обеліск Слави, відбулося поховання визволителів Мукачева – гвардії підполковника Підопригори, майора Бойцова і ще кількох загиблих у боях за визволення Чопа радянських воїнів. Наступне фото – з траурного мітингу повертаються гвардії лейтенант Анатолій Іовлев, гвардії майор Зельман Кац, гвардії капітан Дмитро Мулярчук і гвардії майор Матвій Талалаєвський (на фото). Відтак у центрі Мукачева було поховано ще кількох воїнів-визволителів. А завершилося формування пантеону Слави у нашому місті пообіді, 25 листопада 1944 року. Тоді тут при великій кількості мукачівців та гостей міста над Латорицею священики – делегати Першого з'їзду Народних Комітетів Закарпатської України, очолювані Іваном Кополовичем, відправили чин похорону за загиблими воїнами Червоної Армії і перепоховали останки відважних підпільників із розвідувальної групи «Закарпатці», очолюваної Ференцом Патакі, – Василя Жупана, Гаврила Логойди, Василя Чижмара, Михайла Сірка й Миколи Сокача.
Анатолій Іовлев народився в 1917 році в Твері. Нестримний потяг до малювання привів його ще підлітком до майстерні художника С.Спаського. Незабаром здібного юнака прийняли художником в обласну газету «Пролетарская правда». У 1938 році Анатолій Михайлович одягнув солдатську гімнастерку, яку не знімав до демобілізації аж по закінченні Великої Вітчизняної війни. Навалу фашистської армади боєць-прикордонник Анатолій Іовлев зустрів не в перший день, а в перші хвилини. Усього зазнав: і гіркоти відступу, і радість Великої Перемоги. За довгих 1418 днів і ночей не раз відбивав атаки ворога, і сам ходив в атаки. А в короткі хвилини перепочинку виймав блокнот і олівець. Так народжувалася переконлива правда про Велику Вітчизняну. Без прикрас, документальна до останнього штриха.
Для преси ті малюнки служили оперативним матеріалом з місця подій. Особливо велику кількість таких малюнків-зарисовок зробив художник-журналіст для газети 4-го Українського фронту «Сталинское Знамя». Частина його творів була надрукована в інших виданнях, дещо потрапило на шпальта «Комсомольской правды» і тбіліської «Зари Востока». У повоєнні роки митець ілюстрував та оформляв книги. Персональні виставки члена Спілки художників СРСР Анатолія Іовлева експонувалися не лише в нашій країні, але й за її межами.
Прикметно, що після Великої Перемоги, змінивши штик на перо, започаткували і трудилися над тим, щоб мукачівська міськрайонна газета «Прапор перемоги» була в числі кращих вчорашні воїни-фронтовики Всеволод Білодрай, Есфір Вербицька, Іван Селиванов, Володимир Кандель, Вадим Дружинін, Михайло Дашковський, Дмитро Вінер та інші обов'язкові, здібні, віддані журналістиці люди.
Михайло БЕЙРЕШ
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.