За те, що збирав зброю на полях боїв і передавав її партизанам, мене та двох моїх друзів, Олексія Сірика й Миколу Фесенка, у підлітковому віці фашисти
відправили до Німеччини. Перебуваючи в концентраційних таборах Штутгоф і Маутхаузен, вдень і вночі згадував свою рідну Україну, її чепурні села, мальовничу природу, дружний працьовитий народ, чудові пісні, солов'їну мову... Повернувшись з гітлерівського пекла, бачив, як надривається наш народ, аби швидше залікувати рани завдані війною, яка безжально прокотилася двічі нашою країною, у 1941 і 1943 – 1944 роках. Мало в якому селі вціліли хоч з десяток хат. Про міста годі й говорити. Тут в фашисти, відступаючи, підривали фабрики й заводи, мости, школи, будинки культури, церкви... Іроди з викарбуваним на пряжках ременів тавром «З нами Бог», закатували, розстріляли, повісили, спалили живцем мільйони українців...Тож боляче сьогодні чути від тих людців, з куценькою курячою пам'яттю докір, що якби не чинили фашистам опору, то тепер пили би баварське пиво. А чи вижили б українці у фашистському рабстві?
Проголошення Незалежності України сприйняв після руйнівної горбачовської «перебудови», як день відродження наших віковічних сподівань на «свою правду в своїй хаті», на самостійне господарювання на вільній землі, на вільний світоглядний вибір. На жаль, національна ейфорія перших років по незалежності швидко минула, і ми вже пережили таку цілком природну зневіру в миттєве перетворення України на заможну й цивілізовану державу. Більшості з нас незалежність уявлялася дещо ідеалізованою: сьогодні ми перемогли, а завтра перетворилися у державу незалежну ні від кого, ні економічно, ані політично. Так не буває. Ми переконалися, що період становлення – перехід від однієї соціально-економічної формації до іншої – завжди тривалий і болісний, вимагає неабияких зусиль. А скільки помилок допустили! Галасу на весь світ наробили, що позбулися вказівок «старшого брата» з півночі, і замовчуємо, що його місце посів брат із-за океану.
Так, жити у незалежній державі хоче кожен українець. І це наше одвічне бажання – бути вільним громадянином. Та чи усвідомлюємо, що означає державна незалежність. Чи навчилися ми уже гідно представляти себе серед братніх слов'янських народів, на світовій арені? Думаю, що ще не навчились. Кілька років тому, на території Польщі, поблизу кордону з Україною поліцейські зупинили автомобіль з українськими номерами. Водій віз жінку в якої ось-ось мали початися перейми. Грошей у нього не було, щоб помістити вагітну дружину в пологове відділення найближчої лікарні на території Польщі. Ось і підвищив швидкість, бо поспішав проминути кордон і завести породіллю у Львів. Не судилося. Польський поліцай силоміць витяг громадянина України з автівки, приставив до голови пістолет і холоднокровно натиснув на курок. На очах у вагітної дружини-породіллі вбив чоловіка.
Іноземець убив українця! І що? А нічого. Промовчали Президент, Прем'єр-міністр, у рот води набрали чиновники з Міністерства іноземних справ... У світі ж у таких випадках інша практика. Ізраїль розпочав війну з Палестиною одразу ж, як тільки екстремісти захопили у полон їх солдата-єфрейтора. Ні, я не закликаю у таких випадках до розгортання воєнних дій. Але оголосити ноту протесту можна було. А промовчавши, дали фору тим силам у Польщі, які не засуджували дії поліцейського, а схвалювали, бо застрелив «українське бидло» за непокору.
Пригадую, як діяли десятки, сотні абсолютно різних людей, що пройнялися трагедією з маленькою дівчинкою з Прибалтики Росітою. ЇЇ батько керував механічною косаркою. Не помітив у високій траві доньку, яка присіла над пташиним гніздечком попереду косарки. Гострі ножі відтяли дівчинці ніжки майже до колін. Згорьований батько вхопив доньку на руки, взяв відтяті ніжки й чимдуж подався у село до фельдшера. Той, зробивши перев'язку, поспішив на автомобілі з потерпілою та її мамою до міста у лікарню. Там медики негайно зв'язалися з колективом столичної дитячої лікарні. І поки постраждалу везли в Ригу, керівники лікарні уже вели перемовини з Московською клінікою мікрохірургії. Постраждалу дівчинку, її матір, ніжки, обкладені льодом, та кількох медиків посадили у велетенський літак, що міг перевозити пару сотень пасажирів, а тепер тільки їх самих і відправили у Москву. Ніхто не підраховував стільки тисяч коштував такий переліт. Країна рятувала свою громадянку! Щоб екіпаж не витрачав зайвий час, військові дали прямий коридор, що скорочував час польоту до столиці СРСР. Щойно літак приземлився в Москві, як Росіту пересадили у реаноавтомобіль і відвезли в інститут мікрохірургії, де вже на постраждалу чекали дві бригади хірургів. Майже сімнадцять годин тривала складна по унікальності операція. Ніжки було пришито й вони прижилися. Для маленької громадянки та її батьків лікування не коштувало ані копійки. У перший клас через два роки Росіта пішла своїми ніжками з мамою та сестричкою-близнючкою. Тепер вона доросла жінка. І ніколи не забуде того, що для неї зробили сотні милосердних людей країни Рад, вихованих у дусі дружби народів, любові до ближнього.
Цілий світ захоплювався подвигом нашої, української дівчинки Насті Овчарук, яка винесла з палаючого будинку молодших братика й сестричку. Вона одержала важкі опіки. Зарадити могли лише за кордоном. У США погодилися зробити кілька операцій з пересадки шкіри. А доставити дитину туди виявилося справою не простою, бо це коштувало великих грошей, як і лікування. Навіть міністерство охорони здоров'я виявилося безсилим допомогти батькам героїні. Аж поки один із бізнесменів, не найняв чартерний рейс до США, щоб відвезти Настеньку на лікування.
А якого б престижу набув Президент країни, якби надав свій літак для перевезення у США громадянки України. Не зробив того. Зате, коли після вдалих кількох операцій дівчинка повернулася в Україну, зустрічати героїню поспішила дружина глави держави, щоб і себе показати світові, які ми милосердні. Добре, що хоч квартиру погорільцям виділили.
Пам'ятаю, до війни і надто після неї, убогу людину, жебрака приязно приймали у будь-якій хаті. Не випустили у ніч, нагодували вечерею, яку самі споживали. На долівці розстелили соломи і вклали на простелене рядно перехожого. А сьогодні, коли хизуємося хоромами на два-три поверхи, чи прийме хоч хтось на ніч перехожого? Чому оминаємо людину, яка впала на тротуарі від сердечного нападу? Чому не дамо відкоша юнцеві, що сквернословить у громадському місці? Тих «чому?» дуже багато.
А чи треба дивуватися, коли погляди наших народних обранців звернені не на наші міста і села, не прикуті до негараздів, які обсіли нас, а косять за рубежі Вітчизни, переважно до далекого зарубіжжя. І поки не навчимося шанувати, любити усе в своїй країні – материнську мову, своє село, місто, колектив, де працюєш, справу, яку робиш, землю, де народився, на якій живеш – ми неспроможні самостверджуватися. Не обливаймо один одного брудом, не навішуймо політичних ярликів, не ділімо країну на Схід і Захід, об'єднаймося для творчої праці в ім'я країни, її народу.
Недавні події у Львові в День Великої Перемоги показали, що ми досягли б значно більшого, коли б не перетягували каната, добиваючись сумнівної перемоги на власній території, а проявляли б повагу до неодмінної складової того, що видається на перший погляд, неприйнятним. Думаю, що коли у нас різні герої, то незмінним має лишатися вшанування героїзму, як явища, вшанування готовності платити найвищу ціну за те, щоб рідна земля була вільною. Бо ж Батьківщина, як і мати у нас одна.
Повага до Великої Вітчизняної війни – ось що повинно об'єднувати наш народ, що до червоного Прапора, то він приречений на віки лишатися історичним Стягом Великої Перемоги над фашизмом.
Політика – це мистецтво компромісів, готовності до них. Цими показниками й вимірюється зрілість державних мужів. А що у нашій Верховній Раді? Чубляться, кулаками доказують свою «правоту». Обливають один одного словесним брудом. Хіба така поведінка «представників народу» додасть честі й слави українцям на світовій арені? Так, наш сучасний світ суперечливий. Але іншого нам не дано, тому вчімося у ньому жити толерантно, по-братськи.
Сміливо й неухильно, рішуче й терпляче робімо важку, наполегливу працю – підносьмо свій дух до висот національної гідності. Бо ніхто із зарубіжних радників нам цього не зробить, та й не бажає, щоб ми утвердилися в Європі, світі як єдина, національно свідома, багата держава, ім'я якій – Незалежна Україна.
{linkr:related;keywords:%C3%90%C2%9B%C3%90%C2%86%C3%90%C2%A2%C3%90%C2%9A%C3%90%C2%9E%C3%90%C2%92%C3%90%C2%A1%C3%90%C2%AC%C3%90%C2%9A%C3%90%C2%98%C3%90%C2%99;limit:5;title:%C3%90%C2%A1%C3%90%C2%B2%C3%91%C2%8F%C3%90%C2%B7%C3%90%C2%B0%C3%90%C2%BD%C3%90%C2%BD%C3%91%C2%8B%C3%90%C2%B5+%C3%91%C2%81%C3%91%C2%82%C3%90%C2%B0%C3%91%C2%82%C3%91%C2%8C%C3%90%C2%B8}Проголошення Незалежності України сприйняв після руйнівної горбачовської «перебудови», як день відродження наших віковічних сподівань на «свою правду в своїй хаті», на самостійне господарювання на вільній землі, на вільний світоглядний вибір. На жаль, національна ейфорія перших років по незалежності швидко минула, і ми вже пережили таку цілком природну зневіру в миттєве перетворення України на заможну й цивілізовану державу. Більшості з нас незалежність уявлялася дещо ідеалізованою: сьогодні ми перемогли, а завтра перетворилися у державу незалежну ні від кого, ні економічно, ані політично. Так не буває. Ми переконалися, що період становлення – перехід від однієї соціально-економічної формації до іншої – завжди тривалий і болісний, вимагає неабияких зусиль. А скільки помилок допустили! Галасу на весь світ наробили, що позбулися вказівок «старшого брата» з півночі, і замовчуємо, що його місце посів брат із-за океану.
Так, жити у незалежній державі хоче кожен українець. І це наше одвічне бажання – бути вільним громадянином. Та чи усвідомлюємо, що означає державна незалежність. Чи навчилися ми уже гідно представляти себе серед братніх слов'янських народів, на світовій арені? Думаю, що ще не навчились. Кілька років тому, на території Польщі, поблизу кордону з Україною поліцейські зупинили автомобіль з українськими номерами. Водій віз жінку в якої ось-ось мали початися перейми. Грошей у нього не було, щоб помістити вагітну дружину в пологове відділення найближчої лікарні на території Польщі. Ось і підвищив швидкість, бо поспішав проминути кордон і завести породіллю у Львів. Не судилося. Польський поліцай силоміць витяг громадянина України з автівки, приставив до голови пістолет і холоднокровно натиснув на курок. На очах у вагітної дружини-породіллі вбив чоловіка.
Іноземець убив українця! І що? А нічого. Промовчали Президент, Прем'єр-міністр, у рот води набрали чиновники з Міністерства іноземних справ... У світі ж у таких випадках інша практика. Ізраїль розпочав війну з Палестиною одразу ж, як тільки екстремісти захопили у полон їх солдата-єфрейтора. Ні, я не закликаю у таких випадках до розгортання воєнних дій. Але оголосити ноту протесту можна було. А промовчавши, дали фору тим силам у Польщі, які не засуджували дії поліцейського, а схвалювали, бо застрелив «українське бидло» за непокору.
Пригадую, як діяли десятки, сотні абсолютно різних людей, що пройнялися трагедією з маленькою дівчинкою з Прибалтики Росітою. ЇЇ батько керував механічною косаркою. Не помітив у високій траві доньку, яка присіла над пташиним гніздечком попереду косарки. Гострі ножі відтяли дівчинці ніжки майже до колін. Згорьований батько вхопив доньку на руки, взяв відтяті ніжки й чимдуж подався у село до фельдшера. Той, зробивши перев'язку, поспішив на автомобілі з потерпілою та її мамою до міста у лікарню. Там медики негайно зв'язалися з колективом столичної дитячої лікарні. І поки постраждалу везли в Ригу, керівники лікарні уже вели перемовини з Московською клінікою мікрохірургії. Постраждалу дівчинку, її матір, ніжки, обкладені льодом, та кількох медиків посадили у велетенський літак, що міг перевозити пару сотень пасажирів, а тепер тільки їх самих і відправили у Москву. Ніхто не підраховував стільки тисяч коштував такий переліт. Країна рятувала свою громадянку! Щоб екіпаж не витрачав зайвий час, військові дали прямий коридор, що скорочував час польоту до столиці СРСР. Щойно літак приземлився в Москві, як Росіту пересадили у реаноавтомобіль і відвезли в інститут мікрохірургії, де вже на постраждалу чекали дві бригади хірургів. Майже сімнадцять годин тривала складна по унікальності операція. Ніжки було пришито й вони прижилися. Для маленької громадянки та її батьків лікування не коштувало ані копійки. У перший клас через два роки Росіта пішла своїми ніжками з мамою та сестричкою-близнючкою. Тепер вона доросла жінка. І ніколи не забуде того, що для неї зробили сотні милосердних людей країни Рад, вихованих у дусі дружби народів, любові до ближнього.
Цілий світ захоплювався подвигом нашої, української дівчинки Насті Овчарук, яка винесла з палаючого будинку молодших братика й сестричку. Вона одержала важкі опіки. Зарадити могли лише за кордоном. У США погодилися зробити кілька операцій з пересадки шкіри. А доставити дитину туди виявилося справою не простою, бо це коштувало великих грошей, як і лікування. Навіть міністерство охорони здоров'я виявилося безсилим допомогти батькам героїні. Аж поки один із бізнесменів, не найняв чартерний рейс до США, щоб відвезти Настеньку на лікування.
А якого б престижу набув Президент країни, якби надав свій літак для перевезення у США громадянки України. Не зробив того. Зате, коли після вдалих кількох операцій дівчинка повернулася в Україну, зустрічати героїню поспішила дружина глави держави, щоб і себе показати світові, які ми милосердні. Добре, що хоч квартиру погорільцям виділили.
Пам'ятаю, до війни і надто після неї, убогу людину, жебрака приязно приймали у будь-якій хаті. Не випустили у ніч, нагодували вечерею, яку самі споживали. На долівці розстелили соломи і вклали на простелене рядно перехожого. А сьогодні, коли хизуємося хоромами на два-три поверхи, чи прийме хоч хтось на ніч перехожого? Чому оминаємо людину, яка впала на тротуарі від сердечного нападу? Чому не дамо відкоша юнцеві, що сквернословить у громадському місці? Тих «чому?» дуже багато.
А чи треба дивуватися, коли погляди наших народних обранців звернені не на наші міста і села, не прикуті до негараздів, які обсіли нас, а косять за рубежі Вітчизни, переважно до далекого зарубіжжя. І поки не навчимося шанувати, любити усе в своїй країні – материнську мову, своє село, місто, колектив, де працюєш, справу, яку робиш, землю, де народився, на якій живеш – ми неспроможні самостверджуватися. Не обливаймо один одного брудом, не навішуймо політичних ярликів, не ділімо країну на Схід і Захід, об'єднаймося для творчої праці в ім'я країни, її народу.
Недавні події у Львові в День Великої Перемоги показали, що ми досягли б значно більшого, коли б не перетягували каната, добиваючись сумнівної перемоги на власній території, а проявляли б повагу до неодмінної складової того, що видається на перший погляд, неприйнятним. Думаю, що коли у нас різні герої, то незмінним має лишатися вшанування героїзму, як явища, вшанування готовності платити найвищу ціну за те, щоб рідна земля була вільною. Бо ж Батьківщина, як і мати у нас одна.
Повага до Великої Вітчизняної війни – ось що повинно об'єднувати наш народ, що до червоного Прапора, то він приречений на віки лишатися історичним Стягом Великої Перемоги над фашизмом.
Політика – це мистецтво компромісів, готовності до них. Цими показниками й вимірюється зрілість державних мужів. А що у нашій Верховній Раді? Чубляться, кулаками доказують свою «правоту». Обливають один одного словесним брудом. Хіба така поведінка «представників народу» додасть честі й слави українцям на світовій арені? Так, наш сучасний світ суперечливий. Але іншого нам не дано, тому вчімося у ньому жити толерантно, по-братськи.
Сміливо й неухильно, рішуче й терпляче робімо важку, наполегливу працю – підносьмо свій дух до висот національної гідності. Бо ніхто із зарубіжних радників нам цього не зробить, та й не бажає, щоб ми утвердилися в Європі, світі як єдина, національно свідома, багата держава, ім'я якій – Незалежна Україна.
Микола ЛІТКОВСЬКИЙ, голова ради Мукачівської міської організації Української Спілки в'язнів – жертв нацизму, член Національної Спілки журналістів України
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.