Кажуть, доля народжується разом з людиною і має величезний вплив на її подальше життя. Коли так, то мені поталанило особливо, бо народилася 24 серпня 1991 року
в доленосний для України і нашого народу День – проголошення Незалежності.
Доля – це наша власна карта майбутнього. А ось шлях до її пізнання у вигляді заплутаних, непомітних для інших стежин, дозволено обирати нам самим. Яка ж дорога для кожного з нас – мукачівців, народжених у День проголошення Незалежності України – Федора Кохановського, Сільвії Ліб, Віталія Волошина і мене, найголовніша? Про неї подбали найрідніші, найдорожчі для нас люди на світі – батьки наші. Вони постаралися, щоб нами на життєвому шляху керувала віра в Бога, яку заповіли нам пращури наші. А ще батьки наші й вчителі в школі подбали, щоб ми свято вірили у свою Батьківщину, мудрий, працьовитий, миролюбивий народ наш.
Скільки б не говорили високих слів про патріотизм, про любов до Вітчизни, завжди треба пам'ятати, що та любов бере свій початок з любові до тих, хто тебе народив, кому маєш завдячувати появою на цей світ. Священне почуття синівської любові до батьків передається і до тієї землі, на якій тебе народили, де ти зростаєш, де ходиш у школу... Люди народжуються різними, але для того й існує школа, щоб закласти суспільний фундамент, на якому кожний має змогу будувати своє життя, знаючи свої права й обов'язки, вміючи гармонійно поєднувати їх з правами й обов'язками інших.
Мені пощастило навчатися у ЗОШ № 2, що носить ім'я Т.Г.Шевченка. Я вдячна своїм вчителям, які старалися пробудити в наших серцях почуття любові до рідної землі, небайдужості до її долі. З шкільних уроків я засвоїла, що життя великого українця Т.Г.Шевченка – гідний приклад самозречення в ім'я народу. Видатний поет, поборник правди і свободи, який життя своє віддав за Україну, за нас, за те, щоб ми були вільні, горді, і досі є прикладом для справжнього громадянина Незалежної України.
Мабуть, є щось доленосне в тому, що саме шкільні уроки, а, може, шевченківське слово заставило замислитися на своїм життєвим вибором. З поглибленого вивчення біографії Тараса Григоровича довідалися, що світоч нашого народу Тарас Шевченко навіть не міг сісти за парту як інші – він мусив «школярам носити воду» і часто, стоячи біля порога, слухав те, що казав учитель. Його жорстоко покарав пан Енгельгард за те, що читав ночами, палив свічки. На зустріч із майбутнім своїм наставником і другом Іваном Сошенком він прийшов обірваний і босий. Але майбутній Кобзар вчився, де тільки міг. Вивчав не тільки мистецькі науки, а й студіював історію, астрономію, біологію... І жодна крупинка його знань не пропала марно. У випускному класі я вже твердо вирішила, що стану правознавцем.
Великою мірою я завдячую у цьому знанням, які отримала від учителя правознавства ЗОШ № 6, заслуженого вчителя України Віктора Томашовича Машіки. Саме він допоміг мені усвідомити, що як юрист-правознавець я зможу принести якнайбільше користі своїй державі з розмаїто широким і розмаїто строкатим суспільним життям її громадян. І тоді, і, на жаль, сьогодні Україна є державою контрастів – утім, як і кожна молода держава, їй уже є чим пишатися і ще більше є над чим працювати.
Моє переконання і, головне, бажання стати правознавцем привело мене в провідний у нашій державі ВУЗ – Київський національний університет імені Т.Г.Шевченка, на юридичний факультет. Ознайомившись із Києвом, з подивом відмітила, що умовна вісь від схилів сивого Дніпра до стін Тарасового університету, пролягла Володимирською вулицею. А вона уславлена постатями Володимира – хрестителя Русі, Богдана Хмельницького, Ярослава Мудрого, Михайла Грушевського, Тараса Шевченка. Усі вони вірили у свою землю, свій народ, усі будували храм української державності – військово, політично, духовно. Тому ця умовна вісь, на якій стоять Свята Софія Київська і пам'ятник Магдебурзькому праву, і Золоті ворота, для мене і моїх товаришів по студентській лаві є стрижнем історичної пам'яті, національної самобутності й духовності. А вони були, є і будуть на віки вічні серцевиною української нації.
Так уже повелося: у свято, надто національно-державне, належить говорити виключно про приємне – успіхи, досягнення, перспективи на майбутнє. Але й обійти мовчанкою проблеми, щонайменше не щиро. Вони у нас є. Їх указами Президента, постановами Кабміну не подолаєш. Потрібні роки для побудови дійсно незалежної, правової держави, у якій повною мірою реалізується верховенство права – як принцип, як головна ознака справжньої демократії. Звершити ці та інші задекларовані у Конституції України закони наше завдання і наша найголовніша мета.
Доля – це наша власна карта майбутнього. А ось шлях до її пізнання у вигляді заплутаних, непомітних для інших стежин, дозволено обирати нам самим. Яка ж дорога для кожного з нас – мукачівців, народжених у День проголошення Незалежності України – Федора Кохановського, Сільвії Ліб, Віталія Волошина і мене, найголовніша? Про неї подбали найрідніші, найдорожчі для нас люди на світі – батьки наші. Вони постаралися, щоб нами на життєвому шляху керувала віра в Бога, яку заповіли нам пращури наші. А ще батьки наші й вчителі в школі подбали, щоб ми свято вірили у свою Батьківщину, мудрий, працьовитий, миролюбивий народ наш.
Скільки б не говорили високих слів про патріотизм, про любов до Вітчизни, завжди треба пам'ятати, що та любов бере свій початок з любові до тих, хто тебе народив, кому маєш завдячувати появою на цей світ. Священне почуття синівської любові до батьків передається і до тієї землі, на якій тебе народили, де ти зростаєш, де ходиш у школу... Люди народжуються різними, але для того й існує школа, щоб закласти суспільний фундамент, на якому кожний має змогу будувати своє життя, знаючи свої права й обов'язки, вміючи гармонійно поєднувати їх з правами й обов'язками інших.
Мені пощастило навчатися у ЗОШ № 2, що носить ім'я Т.Г.Шевченка. Я вдячна своїм вчителям, які старалися пробудити в наших серцях почуття любові до рідної землі, небайдужості до її долі. З шкільних уроків я засвоїла, що життя великого українця Т.Г.Шевченка – гідний приклад самозречення в ім'я народу. Видатний поет, поборник правди і свободи, який життя своє віддав за Україну, за нас, за те, щоб ми були вільні, горді, і досі є прикладом для справжнього громадянина Незалежної України.
Мабуть, є щось доленосне в тому, що саме шкільні уроки, а, може, шевченківське слово заставило замислитися на своїм життєвим вибором. З поглибленого вивчення біографії Тараса Григоровича довідалися, що світоч нашого народу Тарас Шевченко навіть не міг сісти за парту як інші – він мусив «школярам носити воду» і часто, стоячи біля порога, слухав те, що казав учитель. Його жорстоко покарав пан Енгельгард за те, що читав ночами, палив свічки. На зустріч із майбутнім своїм наставником і другом Іваном Сошенком він прийшов обірваний і босий. Але майбутній Кобзар вчився, де тільки міг. Вивчав не тільки мистецькі науки, а й студіював історію, астрономію, біологію... І жодна крупинка його знань не пропала марно. У випускному класі я вже твердо вирішила, що стану правознавцем.
Великою мірою я завдячую у цьому знанням, які отримала від учителя правознавства ЗОШ № 6, заслуженого вчителя України Віктора Томашовича Машіки. Саме він допоміг мені усвідомити, що як юрист-правознавець я зможу принести якнайбільше користі своїй державі з розмаїто широким і розмаїто строкатим суспільним життям її громадян. І тоді, і, на жаль, сьогодні Україна є державою контрастів – утім, як і кожна молода держава, їй уже є чим пишатися і ще більше є над чим працювати.
Моє переконання і, головне, бажання стати правознавцем привело мене в провідний у нашій державі ВУЗ – Київський національний університет імені Т.Г.Шевченка, на юридичний факультет. Ознайомившись із Києвом, з подивом відмітила, що умовна вісь від схилів сивого Дніпра до стін Тарасового університету, пролягла Володимирською вулицею. А вона уславлена постатями Володимира – хрестителя Русі, Богдана Хмельницького, Ярослава Мудрого, Михайла Грушевського, Тараса Шевченка. Усі вони вірили у свою землю, свій народ, усі будували храм української державності – військово, політично, духовно. Тому ця умовна вісь, на якій стоять Свята Софія Київська і пам'ятник Магдебурзькому праву, і Золоті ворота, для мене і моїх товаришів по студентській лаві є стрижнем історичної пам'яті, національної самобутності й духовності. А вони були, є і будуть на віки вічні серцевиною української нації.
Так уже повелося: у свято, надто національно-державне, належить говорити виключно про приємне – успіхи, досягнення, перспективи на майбутнє. Але й обійти мовчанкою проблеми, щонайменше не щиро. Вони у нас є. Їх указами Президента, постановами Кабміну не подолаєш. Потрібні роки для побудови дійсно незалежної, правової держави, у якій повною мірою реалізується верховенство права – як принцип, як головна ознака справжньої демократії. Звершити ці та інші задекларовані у Конституції України закони наше завдання і наша найголовніша мета.
Маріанна ФЕДЕЛЕШ, студентка четвертого курсу юридичного факультету Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка, ровесниця проголошення Незалежної України
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.