Мукачівська Ратуша

У метриках більшості його ровесників записано: народився в Угорщині, Чехословаччині... А Іван Іванович Нацик народився у сім'ї селян-бідняків села Граб Ясловського повіту Польщі. З 13 років наймитував. У 1945 році у ході сумнозвісної операції «Вісла» родину Нациків переселили до СРСР в Сталінську (нині Донецька) область. Батьки почали трудитися в колгоспі «Культура» Старобешівського району, а Іванко пішов до школи. По закінченню семирічки у грудні 1950 року вступив до Львівської фабрично-заводської школи по закінченні якої його направили працювати теслярем в будівельну дільницю Львівської залізниці. У ті роки молодь із західних областей України добровільно-примусово відправляли на шахти Донбасу. Тож й Івану Нацику довелося закінчити спочатку гірничо-промислову школу в Алчевську, а потім працювати кріпильником гірничих виробок на шахті. Працюючи, водночас закінчив курси машиністів вугільних комбайнів, а відтак і курсів техніків. Потяг до знань запримітили в ньому ще батьки, завжди про все розпитував, цікавився усім. І не маючи повної середньої освіти, здобував знання на курсах та фабрично-заводських школах. Метикуватого юнака запримітили і хоч не мав належної освіти, але досвідом роботи на шахті не багатьом поступався, тому призначили юнака спочатку гірничим майстром, а відтак заступником і затим начальником дільниці з видобутку вугілля. І тільки в 1961 році закінчив вечірню середню школу робітничої молоді і відразу вступив до вечірнього відділення філіалу загально-технічного факультету знаменитого Київського політехнічного інституту. Згодом продовжив навчання на заочному відділенні Дніпропетровського гірничого інституту. Водночас працював начальником дільниць з видобутку вугілля та буро-вибухових робіт. У 20 років був нагороджений почесним знаком «Шахтарська слава» III ступеня і знаком «Відмінник соціалістичного змагання УРСР». А у 21 рік (!) став заслуженим шахтарем України і кавалером «Шахтарської слави» II ступеня. І остннє місце шахтарської роботи – головний інженер шахти «Нововолинська».
У 1971 році Івана Івановича направили на роботу головним інженером Кіровського механізованого кар'єру тресту «Західшляхбудматеріали». Так доля пов'язала його спочатку з Кольчином, а згодом і з Мукачевом, адже через два роки став директором Мукачівського кар'єроуправління. І нічого дивного в тому немає, що з галузевого підприємства високопрофесійного керівника невдовзі запросили очолити управління житлово-комунального господарства Мукачівського міськвиконкому. Як мало хто з попередників відпрацював тут 12 років, «прихопивши» ще й три пенсійних роки.
Неспішний у рухах, із завжди спокійним і врівноваженим голосом. На мій суб'єктивний погляд серед саме комунальників є багато таких, котрі належно реагують тільки на підвищений голос з домішками ненормативної лексики. Але ні сам, і ні від інших не чув, щоб він підвисив на когось голос. Зрештою, саме Івану Івановичу, так себе поставив, і не треба було ні на кого кричати. Багато хто волів би почути відбірну лайку на свою адресу, щоб тільки не бачити цього примруженого ледь іронічного погляду: «Знаю я тебе, знаю, чим дихаєш...». І мав право на такі судження, бо прекрасно володів ситуацією-інформацією про стан справ на кожному комунальному об'єкті, знав сильні і слабкі сторони кожного працівника і не тільки керівної і середньої ланки.
Тому, коли вже вийшов, так би мовити, на пенсію (кажу «так би мовити», бо не уявляю Івана Івановича і в його сьогоднішні 76 років без роботи), йому відразу запропонував очолити реконструкцію готелю «Зірка» (нині «Стар») Алекс Ровт. І поки він не домігся, щоб готель став не одним із кращих, а кращим у Закарпатті, трудився на його реконструкції і відбудові, запросив архітекторів, які запропонували оригінальні рішення, обклали цоколь червоним гранітом, добудували четвертий поверх, відкрили свою пивоварню... Нині «Стар» є своєрідною візітівкою Мукачева.
А Іван Іванович і далі трудиться вже на приведенні до порядку туристично-рекреаційного комплексу «Термал-Стар», що на Ужгородщині. І там роботи не початий край, тож не виключено, що найближчі роки спокій йому тільки снитиметься.
Я поцікавився в Івана Івановича, як йому працювалося начальником житлово-комунального господарства міста, споглядаючи з висоти сьогодення?
– Цікаво, але і напружено. Приємно усвідомлювати, що ми змогли зробити таки чимало. По перше. встелили бруківкою центральну частину міста саме до Дня Мукачева. який проводився вперше, зробили її пішохідною, реконструювали 16 вулиць, зокрема, вулиці Достоєвського, Філатова, Сеченова, Підопригори та інші. Приємно, що тротуарне і дорожнє покриття й досі у задовільному стані, хоч минуло багато років. Просто тоді справжні майстри ще не виїхали за кордон на заробітки, а тепер, на жаль... Якщо говорити про ті часи, то в середньому щороку ми капітально ремонтували до 530 тисяч квадратних метрів житла. Зрештою, порівнювати ті часи з нинішніми некоректно. Пояснювати чому, не стану і так зрозуміло. Без належного фінансування мало що можна зробити. Хіба що підтримувати в належному стані те, що є. Приємно відзначити, що за останні роки міська влада зробила в Мукачеві надзвичайно багато, центром міста всі ми по праву пишаємося перед гостями, тепер у міру можливості потрібно приводити в порядок прилеглі вулиці Возз'єднання, Купальну, Млинську, Валенберга, Ілони Зріні... А також обов'язково потрібно відремонтувати прохідну частину центрального мосту через Латорицю на вул. Комарова. Тут вже порушено гідроізоляцію, йде руйнування і якщо сьогодні не виділимо на ці роботи скажімо 100 тисяч, то завтра доведеться рахувати на мільйони відновлювальних робіт. І щоб не тільки народний депутат Василь Петьовка виділяв власні кошти на реконструкцію вулиць, а підключались до цієї доброї справи й інші підприємці, поки в міській казні немає належної суми на комунальні потреби.