Сьогодні весь світ прикутий до Літніх Олімпійських ігор у Лондоні. Всі в очікуванні нових спортивних звершень від своїх атлетів. Українці у своєму активі мають першу золоту нагороду. Медаль найвищого ґатунку виборола українська шпажистка Яна Шемякіна. А 20 років тому наша землячка, змс СРСР Марина КОПЧА із Олімпійських ігор-92, що проходили в іспанській Барселоні,
повернулася до рідного міста над Латорицею з аналогічною нагородою, яку здобула у складі олімпійської збірної команди СНД на змаганнях чотириріччя.
– Як у футбольному Мукачеві з'явилася олімпійська чемпіонка з баскетболу?
– Я б так категорично не говорила, що Мукачево лише футбольне містечко. У той час, коли я ходила до школи, у нас були сильні баскетбольні команди, зокрема, жіночі. А з дітьми у місцевій ДЮСШ тренером-викладачем працювала моя майбутня перша наставниця Валентина Гомонай. Її чоловік Євген Васильович був директором цього навчального спортивного закладу.
Уже тоді ми всі знали відомих спортсменок – вихованок Валентини Михайлівни, як-от Діну Каніжай, яку було включено до складу збірної України серед школярів. Відтак заслужений майстер спорту Ольга Сютрик у складі збірної СРСР стала чемпіонкою Європи серед юніорок. Майстер спорту Єва Болдог у складі збірної захищала честь України на Спартакіаді народів СРСР, а Етелла Рішко під прапором України виступала на Спартакіаді профспілок СРСР. І цей список можна продовжити.
– І все ж найбільш титулованою спортсменкою у Валентини Гомонай стала Марина Копча...
– Виходить так. Але у моєї навчительки крім мене є ще й інші вихованки, які досягли певних спортивних висот. Я уже кількох назвала. Але у Валентини Михайлівни є, скажімо, і донька Наталія Гомонай, Тамара Іваненко, Тетяна Мозер, Зіта Куруц, Катерина Сабо, Євгенія Вешелені, Марія Біцко, Леся Богачик, які багаторазово ставали чемпіонами ДСТ «Спартак», у більш як 60 міжнародних зустрічах вигравали в команд Угорщини, Чехословаччини, Поль¬щі, Румунії. До речі, баскетбольні спеціалісти, колеги-тренери відзначали надзвичайно високу професійність Валентини Гомонай, комбінаційний, розумний баскетбол, який вона свого часу сповідувала і прищеплювала своїм учням.
– Що ви запозичили в своєї першої наставниці?
– Все прогресивне, що можна було взяти від цього спеціаліста з великої літери. Вона була не лише хорошим тренером, але й вдумливим і чесним педагогом, усе робила для того, щоб у своїх підопічних розкрити талант великого спортсмена. І у більшості їй це вдавалося. Лише наполегливість, праця до сьомого поту можуть принести певні результати.
– Ви майже 15 років виступали за команди майстрів. Як для жінки, дуже багато. Як це вам вдалося?
– Все залежить від самої людини. Звичайно, аби триматися у відповідній спортивній формі, потрібно щодня над собою працювати й відмовлятися від багатьох спокусливих звичок...
– Кажуть, що ви свого часу обожнювали солодощі?
– Думаю, що нема таких дітей, які не любили б солодощі. Я не була винятком. Обожнювала шоколад, але після народження доньки це зникло. Більше почала працювати над собою. Певну увагу приділяю правильному харчуванню, а також продовжую займатися спортом, правда, не так, як у молоді роки, коли була діючою спортсменкою. Ще кілька років тому інтенсивно бігала кроси.
– Ви були у складі збірної команди незалежної України на Іграх-96 в Атланті, де вибороли високе четверте місце.
– Зі своєї нинішньої позиції можу сказати, що Рижов був для нас ідеальним тренером. А той поєдинок добре пам'ятаю, адже я його, як кажуть, витягла на своїх плечах. Тоді Олена Жирко сіла за п'ять фолів, а в мене відкрилося якесь уже шосте дихання. Куба – «моя» команда: у мене виходило грати проти суперниць, а вони не могли зі мною впоратися. Вони «вилітали» на кожен рух, а я на дриблінгу їх обходила. Настільки втомилася, що просто не дивлячись кидала м'яч у бік кошика, а він туди чомусь влучав. Тоді партнерки також «здохли», бо в нас були проблеми з вагою – ми то наберемо, то скинемо.
Ігри в Атланті – це була перша Олімпіада, де українські атлети виступали окремою командою. Українці тоді виступили досить достойно – 9-е місце у загальному заліку. Попереду були такі потужні збірні команди, як США, Росії, Німеччини тощо. Здобути на змаганнях чотириріччя четверте місце – це теж вагомий успіх. Але тоді команда була лише сформована, а через чотири роки – це вже був монолітний колектив, який зміг поборотися за олімпійські нагороди..
– Враження від Олімпійських ігор?
– Вони незабутні. Скажімо, в Атланті наш Державний прапор ніс нинішній президент НОК України, Герой України Сергій Бубка, а олімпійський вогонь запалив всесвітньо відомий боксер Мохамед Алі. А в Барселоні перед нашою збірною несли прапори всіх незалежних країн колишнього СРСР. В Атланті була дуже насичена культурна програма.
– Що у Вашому житті змінилося після «золотої» Олімпіади 1992 року в Барселоні й набуття Україною незалежності?
– Я продовжувала кар'єру в київському «Динамо», а готуватися до континентальної першості у складі збірної України було цікавіше, ніж за часів СРСР. Адже багатьом, хто не міг потрапити до складу союзної команди, надавали шанс проявити себе в українській формі. Думаю, у мене, як і в інших дівчат, була мета досягти визначного результату, до якої ми спрямовано йшли. На чемпіонаті Європи-1995 і наступних Олімпійських іграх Україна довела свій високий рівень. Шкода, що в Атланті в матчі за «бронзу» арбітри надали перевагу господаркам майбутніх Ігор – австралійкам.
– Наскільки важко вам дався перехід від гравця до тренера й власника клубу?
– Дуже складно. У команді 15 дівчат, і треба бути психологом, щоб знайти до них підхід, адже в кожної свій характер, свої емоції. А у 1999 році у нашій сім'ї сталося страшне горе – я втратила милого і доброго чоловіка та батька моїх дітей. Ліза народилася вже тоді, коли її батька не було серед нас. Не хочеться про це й говорити. Ігор був трудяга, він забезпечував ТІМ-СКУФ усім необхідним, а після того, як його не стало, думала, що клуб не виживе. Та, на щастя, з'явилася добра людина, яка нам підставила плече. Він любить спорт, тому фінансово підтримує наш клуб, і не тільки. У нас немає таких зарплат, як в інших багатих клубах, але ми маленькими кроками рухаємося вперед. Дівчата не скаржаться, їм створені умови для нормальної роботи й зростання в спортивному плані.
– До речі, а у вашій команді хтось грав із Закарпаття?
– Свого часу у мене грала Валентина Воронова. Вона не тільки моя землячка, її першим тренером, як і моїм, була Валентина Гомонай. Валентина з нами стала володаркою золотих медалей, а потім грала у Німеччині, Польщі, Львові. Остання її команда – БК «Франківськ».
Довідка: Марина Іванівна Копча-Ткаченко народилася 29 серпня 1965 року у Мукачеві. Заслужений майстер спорту СРСР із баскетболу (1992 р.). Заслужений працівник фізичного виховання і спорту України. Амплуа: захисник. Першим тренером у дівчини була заслужений тренер УРСР Валентина Михайлівна Гомонай, яка нині проживає у рідному Мукачеві. Торік вона відсвяткувала своє 80-річчя. 1991 рік – чемпіон Європи, 1992 рік – володар золотої медалі Олімпійських ігор в Барселоні. У 1995 році мукачівка у складі збірної команди України з баскетболу стала чемпіонкою Європи. 1996 рік — учасниця Олімпійських ігор в Атланті (4-е місце). Багаторазова переможниця та призерка чемпіонатів УРСР та України, а також інших престижних міжнародних та всесоюзних турнірів та змагань. 1999/2001 рр. — головний тренер жіночої збірної України з баскетболу.
– Як у футбольному Мукачеві з'явилася олімпійська чемпіонка з баскетболу?
– Я б так категорично не говорила, що Мукачево лише футбольне містечко. У той час, коли я ходила до школи, у нас були сильні баскетбольні команди, зокрема, жіночі. А з дітьми у місцевій ДЮСШ тренером-викладачем працювала моя майбутня перша наставниця Валентина Гомонай. Її чоловік Євген Васильович був директором цього навчального спортивного закладу.
Уже тоді ми всі знали відомих спортсменок – вихованок Валентини Михайлівни, як-от Діну Каніжай, яку було включено до складу збірної України серед школярів. Відтак заслужений майстер спорту Ольга Сютрик у складі збірної СРСР стала чемпіонкою Європи серед юніорок. Майстер спорту Єва Болдог у складі збірної захищала честь України на Спартакіаді народів СРСР, а Етелла Рішко під прапором України виступала на Спартакіаді профспілок СРСР. І цей список можна продовжити.
– І все ж найбільш титулованою спортсменкою у Валентини Гомонай стала Марина Копча...
– Виходить так. Але у моєї навчительки крім мене є ще й інші вихованки, які досягли певних спортивних висот. Я уже кількох назвала. Але у Валентини Михайлівни є, скажімо, і донька Наталія Гомонай, Тамара Іваненко, Тетяна Мозер, Зіта Куруц, Катерина Сабо, Євгенія Вешелені, Марія Біцко, Леся Богачик, які багаторазово ставали чемпіонами ДСТ «Спартак», у більш як 60 міжнародних зустрічах вигравали в команд Угорщини, Чехословаччини, Поль¬щі, Румунії. До речі, баскетбольні спеціалісти, колеги-тренери відзначали надзвичайно високу професійність Валентини Гомонай, комбінаційний, розумний баскетбол, який вона свого часу сповідувала і прищеплювала своїм учням.
– Що ви запозичили в своєї першої наставниці?
– Все прогресивне, що можна було взяти від цього спеціаліста з великої літери. Вона була не лише хорошим тренером, але й вдумливим і чесним педагогом, усе робила для того, щоб у своїх підопічних розкрити талант великого спортсмена. І у більшості їй це вдавалося. Лише наполегливість, праця до сьомого поту можуть принести певні результати.
– Ви майже 15 років виступали за команди майстрів. Як для жінки, дуже багато. Як це вам вдалося?
– Все залежить від самої людини. Звичайно, аби триматися у відповідній спортивній формі, потрібно щодня над собою працювати й відмовлятися від багатьох спокусливих звичок...
– Кажуть, що ви свого часу обожнювали солодощі?
– Думаю, що нема таких дітей, які не любили б солодощі. Я не була винятком. Обожнювала шоколад, але після народження доньки це зникло. Більше почала працювати над собою. Певну увагу приділяю правильному харчуванню, а також продовжую займатися спортом, правда, не так, як у молоді роки, коли була діючою спортсменкою. Ще кілька років тому інтенсивно бігала кроси.
– Ви були у складі збірної команди незалежної України на Іграх-96 в Атланті, де вибороли високе четверте місце.
– Зі своєї нинішньої позиції можу сказати, що Рижов був для нас ідеальним тренером. А той поєдинок добре пам'ятаю, адже я його, як кажуть, витягла на своїх плечах. Тоді Олена Жирко сіла за п'ять фолів, а в мене відкрилося якесь уже шосте дихання. Куба – «моя» команда: у мене виходило грати проти суперниць, а вони не могли зі мною впоратися. Вони «вилітали» на кожен рух, а я на дриблінгу їх обходила. Настільки втомилася, що просто не дивлячись кидала м'яч у бік кошика, а він туди чомусь влучав. Тоді партнерки також «здохли», бо в нас були проблеми з вагою – ми то наберемо, то скинемо.
Ігри в Атланті – це була перша Олімпіада, де українські атлети виступали окремою командою. Українці тоді виступили досить достойно – 9-е місце у загальному заліку. Попереду були такі потужні збірні команди, як США, Росії, Німеччини тощо. Здобути на змаганнях чотириріччя четверте місце – це теж вагомий успіх. Але тоді команда була лише сформована, а через чотири роки – це вже був монолітний колектив, який зміг поборотися за олімпійські нагороди..
– Враження від Олімпійських ігор?
– Вони незабутні. Скажімо, в Атланті наш Державний прапор ніс нинішній президент НОК України, Герой України Сергій Бубка, а олімпійський вогонь запалив всесвітньо відомий боксер Мохамед Алі. А в Барселоні перед нашою збірною несли прапори всіх незалежних країн колишнього СРСР. В Атланті була дуже насичена культурна програма.
– Що у Вашому житті змінилося після «золотої» Олімпіади 1992 року в Барселоні й набуття Україною незалежності?
– Я продовжувала кар'єру в київському «Динамо», а готуватися до континентальної першості у складі збірної України було цікавіше, ніж за часів СРСР. Адже багатьом, хто не міг потрапити до складу союзної команди, надавали шанс проявити себе в українській формі. Думаю, у мене, як і в інших дівчат, була мета досягти визначного результату, до якої ми спрямовано йшли. На чемпіонаті Європи-1995 і наступних Олімпійських іграх Україна довела свій високий рівень. Шкода, що в Атланті в матчі за «бронзу» арбітри надали перевагу господаркам майбутніх Ігор – австралійкам.
– Наскільки важко вам дався перехід від гравця до тренера й власника клубу?
– Дуже складно. У команді 15 дівчат, і треба бути психологом, щоб знайти до них підхід, адже в кожної свій характер, свої емоції. А у 1999 році у нашій сім'ї сталося страшне горе – я втратила милого і доброго чоловіка та батька моїх дітей. Ліза народилася вже тоді, коли її батька не було серед нас. Не хочеться про це й говорити. Ігор був трудяга, він забезпечував ТІМ-СКУФ усім необхідним, а після того, як його не стало, думала, що клуб не виживе. Та, на щастя, з'явилася добра людина, яка нам підставила плече. Він любить спорт, тому фінансово підтримує наш клуб, і не тільки. У нас немає таких зарплат, як в інших багатих клубах, але ми маленькими кроками рухаємося вперед. Дівчата не скаржаться, їм створені умови для нормальної роботи й зростання в спортивному плані.
– До речі, а у вашій команді хтось грав із Закарпаття?
– Свого часу у мене грала Валентина Воронова. Вона не тільки моя землячка, її першим тренером, як і моїм, була Валентина Гомонай. Валентина з нами стала володаркою золотих медалей, а потім грала у Німеччині, Польщі, Львові. Остання її команда – БК «Франківськ».
Довідка: Марина Іванівна Копча-Ткаченко народилася 29 серпня 1965 року у Мукачеві. Заслужений майстер спорту СРСР із баскетболу (1992 р.). Заслужений працівник фізичного виховання і спорту України. Амплуа: захисник. Першим тренером у дівчини була заслужений тренер УРСР Валентина Михайлівна Гомонай, яка нині проживає у рідному Мукачеві. Торік вона відсвяткувала своє 80-річчя. 1991 рік – чемпіон Європи, 1992 рік – володар золотої медалі Олімпійських ігор в Барселоні. У 1995 році мукачівка у складі збірної команди України з баскетболу стала чемпіонкою Європи. 1996 рік — учасниця Олімпійських ігор в Атланті (4-е місце). Багаторазова переможниця та призерка чемпіонатів УРСР та України, а також інших престижних міжнародних та всесоюзних турнірів та змагань. 1999/2001 рр. — головний тренер жіночої збірної України з баскетболу.
Василь Гаджега
Настіпні новини:
- Не тільки результативна, але й змістовна гра
- Баскетбольний турнір з стритболу до Дня Незалежності України
- ЛЕГКИХ ПЕРЕМОГ НЕ БУВАЄ
Попередні новини:
- «На фоні лідера чемпіонату Закарпаття молодь виглядала зовсім непогано…
- ФК «Севлюш» - знов камінь спотикання?
- «Золотий успіх мукачівських ветеранів баскетболу на чемпіонаті України…
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.