Для рослин жити – означає рости, а для людини пізнавати. Процес цей не припиняється ні на мить, бо нам дано органи чуття, які постійно здобувають інформацію про навколишній світ, а наш мозок, це найвище досягнення земної еволюції,
її аналізує. Інша справа – як пізнавати... І тут постає як визначальною школа. Вона як духовна інституція спрямовує знання людини у потрібний бік. Тільки освічена людина може протистояти силі м'язів і вмінню напасти першим, несподівано, підступно... Пізнання поставило людину на шлях морального вдосконалення, переконавши, що без альтруїзму, доброти, самовідданості нікому не вижити, що мудрі й досвідчені важливіші, аніж фізично сильні. Роки роботи в школі переконали мене, що орієнтація на духовні цінності приносить більше радості людині, аніж матеріальні блага. Вони на землі тлінні. А Господь наш Ісус Христос закликав «Творити скарби в душі своїй». Бо вони вічні. Саме завдяки пізнанню людство стало на шлях Добра і прямує ним крізь усі історичні епохи. Непрості, часто трагічні й до неможливості заплутані.
Люди народжуються різними. А школа, вчителі роблять усе можливе, щоб закласти спільний фундамент. Усі наші дороги в майбутнє, власне, ми самі – починаються з учительської любові до нас, поки ми учні. Вчителі-наставники докладають копітку працю, найчастіше титанічні зусилля, аби для кожного хлопчика чи дівчинки – першокласників школа стала рідною домівкою. Пригадаймо, що тільки завдяки зусиллям нашої першої вчительки ми полюбили книжку, навчилися шанобливо ставитися до материнської мови, тут, у школі визначилися яку стежку до самостійного й професійного життя обрати...
Підготовка до святкування 20-річчя Незалежності України заставила задуматися над прожитим і пережитим з 24 серпня 1991 року. Автори численних газетних і журнальних публікацій, промовці з екранів телевізорів і радіопередач аналізують роки нашої незалежності, шукають причини й винних... Сьогодні настав час для розбудови нашої молодої держави щоденною наполегливою працею, яку мають демонструвати всі: що суспільство вижило тому, що прислухалося до мудрих порад старійшин. Я з великим інтересом прочитала кореспонденції патріарха журналістики Миколи Літковського і найповажнішого в Мукачеві медика Миколи Крилова. Кожен з них на своєму робочому місці накопичив великий досвід.
З історії нам відомо, і на цьому правильно наголошують Микола Германович і Микола Миколайович, що не треба шукати винних, не можна зупинятися на рівні розмов-теревенів, не слід звинувачувати в усіх негараздах уряд і депутатів. А хіба мало з нас опустили безсило руки, нічого не зробили для того щоб якнайкраще використати здобуту незалежністю можливість змінити життя на краще?
Сьогодні проголошувати заклики, як і в попередні роки, легше, аніж працювати до сьомого поту в ім'я України і народу нашого. А чи багато досягнемо? Один з депутатів Верховної Ради України закликає для відродження економіки держави «купувати виключно українські товари». Патріотично? Так. Та проголошувати лозунг «Купуймо українські товари!» набагато легше, аніж ті товари виробляти: вирощувати й випікати смачний поживний хліб, складати конкурентоспроможну побутову техніку, доглядати тварин і доїти молоко, споруджувати будинки... Переконана, патріоти не ті хто сипле в народ потрібні до часу гучні гасла-заклики, а ті, хто наполегливою працею примножує добробут і авторитет держави – на заводському конвеєрі, жнивному лані, шахті, в дослідній лабораторії, на тваринницькій фермі, за учительським столом, у лікарняній палаті...
На жаль, доводилося чути від деяких учителів таку досить поширену думку, своєрідне учительське гасло: «Ми маємо дати учням основи наук, а вже виховувати їх мають батьки». Категорично не погоджуюсь з таким твердженням попри того, що освітянська професія сьогодні не належить до престижних – держава досі не спромоглася належно оцінити таку конче необхідну суспільству працю вчителя, викладача, вихователя, педагога. А вони самовіддані трудівники педагогічної ниви не опускають рук, не плачуться на свою долю обділених. А з дня у день виховують державі свідомого громадянина, який щиро любить свою Батьківщину. І не тільки у нашій ЗОШ № 6, а по всенькій нашій країні. І ще. Пам'ятаймо, що Україна – багатонаціональна держава, і тому домінуючою, на мій погляд, має бути думка вчителя на уроках не про винятковість усього українського, а про любов до української мови, звичаїв нашого народу, вироблені віками, до традицій запозичених від наших пращурів.
Наголошуймо невпинно про те, що наше рідне Закарпаття, наш унікальний край є прикладом того, як можуть мирно, толерантно жити віками збратані народи. На Срібній Землі ви не знайдете села де б жили люди виключно однієї національності. І чи не тому у єдиний чудовий вінок сплелися галузки могутнього інтернаціонального дерева дружби народів, які рівно серед рівних проголошуються українською, угорською, словацькою, румунською, німецькою, російською, чеською, болгарською, польською та іншими мовами. З дошкільного віку у нашому благодатному краї діти починають розуміти як важливо жити у мирі, не ображати навіть найменшим недружнім проявом свого сусіда... А які чудові фестивалі влаштовують у наших селах і містах представники національних меншин! Радує, що вони усі добре розуміють і охоче спілкуються державною, українською мовою.
Саме про це й пишуть і до цього закликають Микола Літковський і Микола Крилов. Тож вчителям усіх шкіл міста варто перед своїм першим уроком у новому навчальному році прочитати ці кореспонденції-роздуми і дещо запозичити для першої бесіди з учнями. Треба, щоб найбільш раціональні зерна з цих кореспонденцій стали своїми, власними, бо вони визначають ставлення людини до життя, до подій, до інших людей, до інших народів.
Люди народжуються різними. А школа, вчителі роблять усе можливе, щоб закласти спільний фундамент. Усі наші дороги в майбутнє, власне, ми самі – починаються з учительської любові до нас, поки ми учні. Вчителі-наставники докладають копітку працю, найчастіше титанічні зусилля, аби для кожного хлопчика чи дівчинки – першокласників школа стала рідною домівкою. Пригадаймо, що тільки завдяки зусиллям нашої першої вчительки ми полюбили книжку, навчилися шанобливо ставитися до материнської мови, тут, у школі визначилися яку стежку до самостійного й професійного життя обрати...
Підготовка до святкування 20-річчя Незалежності України заставила задуматися над прожитим і пережитим з 24 серпня 1991 року. Автори численних газетних і журнальних публікацій, промовці з екранів телевізорів і радіопередач аналізують роки нашої незалежності, шукають причини й винних... Сьогодні настав час для розбудови нашої молодої держави щоденною наполегливою працею, яку мають демонструвати всі: що суспільство вижило тому, що прислухалося до мудрих порад старійшин. Я з великим інтересом прочитала кореспонденції патріарха журналістики Миколи Літковського і найповажнішого в Мукачеві медика Миколи Крилова. Кожен з них на своєму робочому місці накопичив великий досвід.
З історії нам відомо, і на цьому правильно наголошують Микола Германович і Микола Миколайович, що не треба шукати винних, не можна зупинятися на рівні розмов-теревенів, не слід звинувачувати в усіх негараздах уряд і депутатів. А хіба мало з нас опустили безсило руки, нічого не зробили для того щоб якнайкраще використати здобуту незалежністю можливість змінити життя на краще?
Сьогодні проголошувати заклики, як і в попередні роки, легше, аніж працювати до сьомого поту в ім'я України і народу нашого. А чи багато досягнемо? Один з депутатів Верховної Ради України закликає для відродження економіки держави «купувати виключно українські товари». Патріотично? Так. Та проголошувати лозунг «Купуймо українські товари!» набагато легше, аніж ті товари виробляти: вирощувати й випікати смачний поживний хліб, складати конкурентоспроможну побутову техніку, доглядати тварин і доїти молоко, споруджувати будинки... Переконана, патріоти не ті хто сипле в народ потрібні до часу гучні гасла-заклики, а ті, хто наполегливою працею примножує добробут і авторитет держави – на заводському конвеєрі, жнивному лані, шахті, в дослідній лабораторії, на тваринницькій фермі, за учительським столом, у лікарняній палаті...
На жаль, доводилося чути від деяких учителів таку досить поширену думку, своєрідне учительське гасло: «Ми маємо дати учням основи наук, а вже виховувати їх мають батьки». Категорично не погоджуюсь з таким твердженням попри того, що освітянська професія сьогодні не належить до престижних – держава досі не спромоглася належно оцінити таку конче необхідну суспільству працю вчителя, викладача, вихователя, педагога. А вони самовіддані трудівники педагогічної ниви не опускають рук, не плачуться на свою долю обділених. А з дня у день виховують державі свідомого громадянина, який щиро любить свою Батьківщину. І не тільки у нашій ЗОШ № 6, а по всенькій нашій країні. І ще. Пам'ятаймо, що Україна – багатонаціональна держава, і тому домінуючою, на мій погляд, має бути думка вчителя на уроках не про винятковість усього українського, а про любов до української мови, звичаїв нашого народу, вироблені віками, до традицій запозичених від наших пращурів.
Наголошуймо невпинно про те, що наше рідне Закарпаття, наш унікальний край є прикладом того, як можуть мирно, толерантно жити віками збратані народи. На Срібній Землі ви не знайдете села де б жили люди виключно однієї національності. І чи не тому у єдиний чудовий вінок сплелися галузки могутнього інтернаціонального дерева дружби народів, які рівно серед рівних проголошуються українською, угорською, словацькою, румунською, німецькою, російською, чеською, болгарською, польською та іншими мовами. З дошкільного віку у нашому благодатному краї діти починають розуміти як важливо жити у мирі, не ображати навіть найменшим недружнім проявом свого сусіда... А які чудові фестивалі влаштовують у наших селах і містах представники національних меншин! Радує, що вони усі добре розуміють і охоче спілкуються державною, українською мовою.
Саме про це й пишуть і до цього закликають Микола Літковський і Микола Крилов. Тож вчителям усіх шкіл міста варто перед своїм першим уроком у новому навчальному році прочитати ці кореспонденції-роздуми і дещо запозичити для першої бесіди з учнями. Треба, щоб найбільш раціональні зерна з цих кореспонденцій стали своїми, власними, бо вони визначають ставлення людини до життя, до подій, до інших людей, до інших народів.
Ольга МУЧИЧКА, викладач історії ЗОШ № 6
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.