У кожної людини – своя доля. У Героя Радянського Союзу Петра Яковича Почукаліна вона особлива – важка і разом з тим яскрава, освітлена душевними іскрами честі, совісті, мужності, відваги й людської порядності. Ці високі морально-етичні і людські риси свого фронтового гарту
він гордо, як прапор, проніс через усе життя. І де би не був Петро Почукалін, куди б не закидала його доля, в які би ситуації не потрапляв (а були й надзвичайно складні), він ніколи не зраджував своїм раз і назавжди обраним життєвим принципам. А їх успадкував від працьовитих батьків.
Народився Петро Почукалін 20 липня 1915 року в селі Криуша, Починківського району Нижегородської області в роботящій селянській родині. Змалечку, як і всі селянські діти був привчений до роботи. Закінчивши шість класів школи. Й у місцевому колгоспі одержав перше «посадове» призначення – став їздовим. Якось зустрівся з двоюрідним братом та його товаришами. Усі були горді з того, що споруджують у місті завод. Ще й професіями своїми вихвалялися – бетонники, арматурники, зварники... Тож, коли бригада після відпустки в селі повернулася в місто, з ними був і Петро Почукалін.
Будівельні професії освоював на спорудженні Горьковського автомобільного заводу. Спочатку трудився чорноробом, але невдовзі, одна по одній, опановував найпотрібнішими будівельними професіями. У 1936 році Петра Почукаліна призвали в ряди Червоної Армії. Незабаром його, як свідомого, дисциплінованого воїна направили на навчання в полкову школу молодших командирів. Її закінчив з найвищими оцінками. Подальша служба давалася легко. Строкову службу він закінчив з добрим десятком різного роду заохочень.
Загартованого військовою службою з відмінними рекомендаціями охоче взяли на роботу. Опановував фах механіка. А в повітрі пахло грозою. І в неділю 22 червня 1941 року фашистська вояччина віроломно вдерлася на нашу мирну землю. У Петра Яковича була бронь. Та хіба міг він втриматися в тилу, не раз і не двічі навідувався у військкомат, поки у вересні 1941 року одягнув форму воїна-захисника Вітчизни і взяв до рук зброю.
Уперше на полі бою з фашистами зустрівся на дальніх підступах до Москви. Загарбники в своїй перемозі не сумнівалися. Адольф Гітлер наказав відчеканити медалі за взяття Москви й призначив парад у столиці.
Та цим зловісним намірам не було суджено збутися. Бо на захист «дорогої моєї столиці, золотої моєї Москви» стали сотні тисяч відданих синів і дочок радянського народу. В числі тих, хто мужньо обороняв столицю був і Петро Почукалін, який удостоївся першої бойової нагороди – медалі «За оборону Москви». Відтак він успішно закінчив офіцерські курси, і з своїм підрозділом визволяв від окупантів Смоленщину, інші священні території Росії, України, Польщі... А весною 1945 року «путь-дорожка фронтовая» привела гвардії капітана, командира батальйону 224-го стрілецького полку, що входив до складу 162-ї стрілецької дивізії 70-ї армії 2 Білоруського фронту Петра Почукаліна на німецьку землю.
25 квітня 1945 року батальйон, очолюваний Петром Почукаліним, першим, як найбільш підготовленим із усіх інших підрозділів полку, одержав бойове завдання форсувати ріку Одер, закріпитися на ворожому березі і створити умови для форсування цієї значної водної перешкоди іншим підрозділам полку, дивізії. Досконало провівши розвідку командир батальйону прийняв рішення форсувати цю чималу водну перешкоду в районі населеного пункту Мешерін. Форсували ріку перед світанком та так тихо й несподівано, що з ходу захопили перші ворожі укріплення й одразу атакували ворожий підрозділ, що захищав міцно укріплену дамбу. Фашисти, боячись потрапити в оточення, швидко покинули позиції. Тим часом інші підрозділи полку почали спішно переправлятися на лівий берег Одера.
Тільки тоді ворог оговтався і повів на батальйон капітана Почукаліна шалені атаки. Не одну, не десять, а цілих 16. І всі психічні, зі щільним гарматно-мінометним вогнем. У бою було поранено в голову командира батальйону. Та капітан Почукалін від госпіталізації відмовився і 12 годин командував батальйоном, організовуючи грамотну відсіч ворогові. За цей подвиг, виявлені мужність і героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року «за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм капітану Почукаліну Петру Яковичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка». Її порядковий номер був 6999. А всього на грудях гвардійця-фронтовика було три ордени Червоного Прапора, Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, три ордени Червоної Зірки та майже десяток медалей.
По закінченні Великої Вітчизняної війни П.Я.Почукалін залишився в армії, щоб оволодіти військовою справою повною мірою. У 1951 році він закінчив командні курси «Постріл», після яких ще тривалий час передавав свій багатий досвід молодому поколінню. Значна частина цих років припала на службу в нашій 128-й гвардійській мотострілецькій дивізії. Його любили солдати і офіцери, пишалися, що служать під орудою такого відважного, вимогливого гвардії полковника.
У 1960 році Петро Якович звільнився у запас. І продовжував трудитися на сторожі мирного життя трудящих Мукачева. Ще тривалий час обіймав командні посади в міськвідділі внутрішніх справ. Та в кожну вільну хвилину навідувався до воїнів-новачків, у школи й інші навчальні заклади. Розповідав юні про буремні роки Великої Вітчизняної війни. Прожите і пережите, не дивлячись на життєві перипетії, Петро Якович вважав своїм досягненням. У них було все: радощі й невдачі, кохання, натхненний ратний труд і мирна праця. Не стало Петра Яковича Почукаліна 30 грудня 1983 року.
Народився Петро Почукалін 20 липня 1915 року в селі Криуша, Починківського району Нижегородської області в роботящій селянській родині. Змалечку, як і всі селянські діти був привчений до роботи. Закінчивши шість класів школи. Й у місцевому колгоспі одержав перше «посадове» призначення – став їздовим. Якось зустрівся з двоюрідним братом та його товаришами. Усі були горді з того, що споруджують у місті завод. Ще й професіями своїми вихвалялися – бетонники, арматурники, зварники... Тож, коли бригада після відпустки в селі повернулася в місто, з ними був і Петро Почукалін.
Будівельні професії освоював на спорудженні Горьковського автомобільного заводу. Спочатку трудився чорноробом, але невдовзі, одна по одній, опановував найпотрібнішими будівельними професіями. У 1936 році Петра Почукаліна призвали в ряди Червоної Армії. Незабаром його, як свідомого, дисциплінованого воїна направили на навчання в полкову школу молодших командирів. Її закінчив з найвищими оцінками. Подальша служба давалася легко. Строкову службу він закінчив з добрим десятком різного роду заохочень.
Загартованого військовою службою з відмінними рекомендаціями охоче взяли на роботу. Опановував фах механіка. А в повітрі пахло грозою. І в неділю 22 червня 1941 року фашистська вояччина віроломно вдерлася на нашу мирну землю. У Петра Яковича була бронь. Та хіба міг він втриматися в тилу, не раз і не двічі навідувався у військкомат, поки у вересні 1941 року одягнув форму воїна-захисника Вітчизни і взяв до рук зброю.
Уперше на полі бою з фашистами зустрівся на дальніх підступах до Москви. Загарбники в своїй перемозі не сумнівалися. Адольф Гітлер наказав відчеканити медалі за взяття Москви й призначив парад у столиці.
Та цим зловісним намірам не було суджено збутися. Бо на захист «дорогої моєї столиці, золотої моєї Москви» стали сотні тисяч відданих синів і дочок радянського народу. В числі тих, хто мужньо обороняв столицю був і Петро Почукалін, який удостоївся першої бойової нагороди – медалі «За оборону Москви». Відтак він успішно закінчив офіцерські курси, і з своїм підрозділом визволяв від окупантів Смоленщину, інші священні території Росії, України, Польщі... А весною 1945 року «путь-дорожка фронтовая» привела гвардії капітана, командира батальйону 224-го стрілецького полку, що входив до складу 162-ї стрілецької дивізії 70-ї армії 2 Білоруського фронту Петра Почукаліна на німецьку землю.
25 квітня 1945 року батальйон, очолюваний Петром Почукаліним, першим, як найбільш підготовленим із усіх інших підрозділів полку, одержав бойове завдання форсувати ріку Одер, закріпитися на ворожому березі і створити умови для форсування цієї значної водної перешкоди іншим підрозділам полку, дивізії. Досконало провівши розвідку командир батальйону прийняв рішення форсувати цю чималу водну перешкоду в районі населеного пункту Мешерін. Форсували ріку перед світанком та так тихо й несподівано, що з ходу захопили перші ворожі укріплення й одразу атакували ворожий підрозділ, що захищав міцно укріплену дамбу. Фашисти, боячись потрапити в оточення, швидко покинули позиції. Тим часом інші підрозділи полку почали спішно переправлятися на лівий берег Одера.
Тільки тоді ворог оговтався і повів на батальйон капітана Почукаліна шалені атаки. Не одну, не десять, а цілих 16. І всі психічні, зі щільним гарматно-мінометним вогнем. У бою було поранено в голову командира батальйону. Та капітан Почукалін від госпіталізації відмовився і 12 годин командував батальйоном, організовуючи грамотну відсіч ворогові. За цей подвиг, виявлені мужність і героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року «за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм капітану Почукаліну Петру Яковичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка». Її порядковий номер був 6999. А всього на грудях гвардійця-фронтовика було три ордени Червоного Прапора, Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, три ордени Червоної Зірки та майже десяток медалей.
По закінченні Великої Вітчизняної війни П.Я.Почукалін залишився в армії, щоб оволодіти військовою справою повною мірою. У 1951 році він закінчив командні курси «Постріл», після яких ще тривалий час передавав свій багатий досвід молодому поколінню. Значна частина цих років припала на службу в нашій 128-й гвардійській мотострілецькій дивізії. Його любили солдати і офіцери, пишалися, що служать під орудою такого відважного, вимогливого гвардії полковника.
У 1960 році Петро Якович звільнився у запас. І продовжував трудитися на сторожі мирного життя трудящих Мукачева. Ще тривалий час обіймав командні посади в міськвідділі внутрішніх справ. Та в кожну вільну хвилину навідувався до воїнів-новачків, у школи й інші навчальні заклади. Розповідав юні про буремні роки Великої Вітчизняної війни. Прожите і пережите, не дивлячись на життєві перипетії, Петро Якович вважав своїм досягненням. У них було все: радощі й невдачі, кохання, натхненний ратний труд і мирна праця. Не стало Петра Яковича Почукаліна 30 грудня 1983 року.
Василь НАГІРНИЙ, гвардії майор у відставці, колишній військовий журналіст
Настіпні новини:
- Досудова санація в Мукачівському комунальному підприємстві «Мукачіввод…
- ЧОМУ МИ НЕ ЄВРОПЕЙЦІ?
- ВІДЛУННЯ ЦЕРКОВНИХ ДЗВОНІВ У ДУШАХ ЛЮДСЬКИХ
Попередні новини:
- Інтерв’ю. За самочинне будівництво житла нині можна «влетіти» на 36 мі…
- Василь Васюта розповідає про Мукачівську ЦРЛ
- Круглий стіл на тему «Сучасні діти, проблеми їх виховання» пройшов у М…
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.