Горбачова (Неділько) Ганна Антонівна народилася 1 лютого 1927 року у селі Новомиколаївка Мелітопольського району Запорізької області у селянській родині.
У батьків було троє дітей: дві дівчинки та хлопець. Батько, Неділько Антон Денисович, працював секретарем Новомиколаївської сільської ради та у 1930 році помер. З дітьми залишилася мати (велика трудівниця і чудова людина), яка працювала у колгоспі.
— У 1932 році доїдали те, що залишилося з тих часі, як жив батько, який був свого часу небідною людиною, мав 1 га землі, власну пасіку. У 1933 році вже нічогісінько не залишилося: мама, Євдокія Микитівна, лежала уже і не піднімалася. Вона була дуже пухла. Лежала як гора, а в тілі, якщо надавити пальцем, утворювалася ямка і заповнювалася водою. Сусіди, кожен собі доживав у цей важкий час. Ми, діти, блукали подвір'ям, по саду, шукаючи щось поїсти. Їли вату, яку діставали із стебла соняшника та кукурудзяного бадилля, клей з дерев також їли. Та, коли зацвіла акація — це стало справжнім порятунком.
Навпроти нас жив тракторист Чехоградської МТС Кривонос Олександр, перший комсомолець у колгоспі «Ударник». Його мати приносила потайки від своєї сім'ї нашій мамі поїсти. Нас, вона, просила вийти, хоч мама плакала і просила Її, щоб їжу віддала, нам, дітям. — Діти ходять по подвір'ю, щось собі знайдуть. Ти залишишся — і діти будуть жити, а помреш — і діти помруть, — говорила сусідка. Вона врятувала нашу маму, і ми залишилися живі, — мовила Ганна Антонівна. — Останній раз, шість років тому, я бачилася з Олександром (Сашком) Кривоносом на кладовищі у Новомиколаївці. І тут я йому сказала, що його мати врятувала нашу від голодної смерті. — А я про це знав, — відповів він.
— Пам'ятаю, — згадує пані Ганна роки Голодомору — як до нас прийшов геть слабий Олексій, батьків племінник, і каже матері: тітко, посуньтеся я біля Вас ляжу. А мама йому: Альоша, не лягай. Тут ти помреш, а що діти будуть з тобою робити? Він вийшов з трудом, тримаючись за стінку; під хатою на сонечку ліг і помер.
У важкі голодні часи якось мама вийшла на вулицю, а біля нашої хати чоловік годував коней. Мати випросила від нього ячменю для діток, і він дав. Вона висипала його в глечик і поставила в піч, щоб просох, а сама пішла шукати ступу до сусідів. Коли повернулася — у хаті стояв односельчанин, комуніст (з етичних міркувань не наводимо його прізвище), який разом з комсомолкою у червоній хустині витягли глечик з печі і забрали ячмінь, не звертаючи увагу на сльози та благання матері. Ця картина і залишилася глибоко у пам'яті Ганни Антонівни Горбачової.
Скільки жито...
Скільки жито, пережито
Білих, сірих, чорних днів,
А один запам'ятався
Найчорніший серед них.
Ми були такі голодні,
Троє діток-сиротят
А матуся наша дбала,
Чим би нас нагодувать.
І знайшлися добрі люди,
Що зіглянувшись на нас,
Дали жменю їй ячменю,
Щоб той голод втамувать.
Та не встигла наша ненька
Ступу в хату принести,
Як на то явивсь триклятий
Всюдисущий горлохват.
Він носив звання високе,
Комуністом величавсь,
Ніби то давало право
Інших людей зневажать.
Не зіглянувся на сиріт,
На вдовині сльози
Він забрав ячмінь з собою.
У 1952 році Ганна Антонівна приїхала до Мукачева за направленням чоловіка, Горбачова Антона Андрійовича, який працював інженером у Мукачівській МТС, а пізніше першим директором училища механізації сільського господарства (на замку «Паланок»). Ганна Антонівна 46 років пропрацювала в освітніх закладах міста, зокрема у СШ №7, №2 ім. Т. Г. Шевченка.
З книги «Відгомін трагедії» (Спогади мукачівців, які пережили Голодомор 1932-1933 років в Україні).
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.