Село Ромочевиця, що на Мукачівщині, подарувало нашій державі десятки визначних особистостей, перелічувати всіх не будемо, сьогодні розповідь про Петра Петровича Дурдинця, якому 9 серпня виповнилося гарних 80 років.
Він був першим із закарпатців, яких було призначено на важливу державну посаду в Києві. Вже потім були міністр лісової і деревообробної галузі Іван Грунянський, з яким, до речі, Петро Петрович пліч-о-пліч працював понад 20 років, родич також з Ромочевиці Василь Дурдинець, міністр свого часу внутрішніх справ України, Віктор Пензеник, Віктор Балога...
Дитинство Петра Дурдинця було, як і в більшості селянських дітей краю, не з легких. Разом із навчанням допомагав батькам по господарству, до того ж з 1941 року і до кінця війни батько був у концтаборах, тому, як старший у сім'ї при трьох сестрах виконував всю чоловічу роботу. П'ять класів народної школи закінчив у рідному селі за Чехословацької республіки, чотири класи в угро-руській Мукачівській гімназії за гортіївської Угорщини, а потім ще три старші класи в перший середній школі ім. Пушкіна. Ліс Петро любив з дитинства, збирав ягоди, гриби, випасав тут худобу, косив сіно, збирав жолуді, тому після закінчення школи разом з десятьма однокласниками поступив на лісоінженерний факультет Львівського лісотехнічного інституту. Закінчивши інститут, 6 років працював головним інженером Мукачівського меблевого комбінату, відтак йому запропонували організувати в місті і очолити філіал Українського держінституту з проектування меблів і столярних виробів «Укрдіпромеблі». А потім був переломний момент трудової біографії. У 1959 році виступив на пленумі Закарпатського обкому партії з критичними зауваженнями щодо стану справ у меблевій галузі. Виступ мав неабиякий резонанс, міське начальство почало косо дивитися на «вискочку». Але на тому пленумі була і секретар ЦК КПУ Ольга Іващенко, яка запам'ятала сміливого і толкового керівника. Саме за її поданням Петра Дурдинця рекомендували на посаду головного інженера Головуправління лісової деревообробної і целюлозно-паперової промисловості та лісового господарства Українського раднаргоспу. А залишати Мукачево, ой, як не хотілося, адже бачив перспективу і конкретні результати роботи, а в столиці все треба було починати з нуля. Після ліквідації раднаргоспів, призначили заступником міністра лісової і деревообробної промисловості. Згодом міністерство очолив Грунянський. За роки спільної роботи тільки в Закарпатті було споруджено і реконструйовано Свалявський, Хустський, Буштинський, Рахівський, Ясинянський і Мукачівський лісокомбінати, Тересвянський ДОК, Мукачівський і Берегівський меблеві комбінати, Ужгородський ФМК ім. Борканюка, Іршавську і Виноградівську меблеві фабрики, Свалявський лісохімзавод, а також санаторій «Кришталеве джерело», палаци культури в Сваляві, Ужгороді, Тересві, Великому Бичкові, Буштині, профтехучилища в Мукачеві і Ужгороді, технікум у Хусті, житло, дитячі садочки... У 1990 році, приміром, в лісовій та деревопереробній галузі України працювало понад триста тисяч чоловік.
І зову нова віха в біографії. Зустрівся якось з головою Держплану, заступником Голови Уряду Віталієм Масолом і той попросив порекомендувати людину на посаду керівника галузевого відділу, яка була вільна тривалий час. І Петро Дурдинець візьми і скажи: чому мене не рекомендуєте? Жартома. А співрозмовник сприйняв репліку серйозно: «Дивись, Петре Петровичу, ловлю тебе на слові». Невдовзі призначення Дурдинця на посаду начальника відділу економіки лісового господарства і розвитку лісової промисловості Держплану України відбулося, хоч як у міністерстві, так і в ЦК партії такі перестановці мало сказати здивувалися. Більше того союзний міністр Бусигін був категорично проти. Адже тричі Дурдинцеві пропонували посаду заступника міністра лісової і деревообробної промисловості СРСР. Відмовлявся, а тут. Зрештою, Петро Петрович нічого не втрачав, залишався в номенклатурі ЦК і Уряду, зарплата міністерська, а в Держплані тоді працювали найкращі фахівці. Тут працював до виходу на пенсію в 1992 році. Міг би працювати ще довго, але саме тоді було прийнято рішення про реорганізацію, а швидше ліквідацію лісокомбінатів. Як могла сприйняти це людина, яка вклала в їх організацію і високоефективну роботу стільки сил? Був категорично проти, адже відчував, що це робиться для того, щоб добре функціонуючі лісокомплекси в Карпатах, які були взірцем навіть для Європи, зруйнувати. У знак протесту написав заяву на звільнення... Наскільки він був тоді правий, бачимо сьогодні на свої очі, втратили роботу десяти тисяч висококваліфікованих працівників, у бюджет держави та місцевих рад не надходять десятки, сотні мільйонів гривень. Єдина втіха: підприємство, на якому почав свою трудову діяльність, продовжує працювати і експортує сьогодні 37 відсотків усієї меблевої продукції України. А от його дітище «Укрдіпромеблі», з якими здобував золоті нагороди республіканських і всесоюзних виставок, наказали довго жити.
Та не хочеться завершувати розповідь про цю непересічну людину на мінорній ноті. Треба сказати, що Петро Дурдинець більше 10 років був на громадських засадах головним редактором республіканського галузевого журналу «Лісове господарство, лісова, древообробна і паперова промисловість», на сторінках якого порушував злободенні питання галузі. А сьогодні він – колишній перший заступник міністра лісової і деревообробної промисловості України, академік лісничої академії наук України, кавалер багатьох орденів і медалей на заслуженому відпочинку. Син Петро – війковий інженер прикладної математики, кандидат технічних наук, полковник запасу і Донька Оксана – лікар-офтальмолог, кандидат медичних наук, доцент Київського Національного медичного університету подарували батькові і мамі Ганні Федорівні чотирьох онуків, отож багато часу проводить із ними і також у власному саду-городі, де більше півсотні фруктових дерев, виноград, аґрус, вирощує овочі. А ще часто буває в гостях у своїх сестер. Мукачівська рада старійшин прийняла Петра Петровича до своїх лав, залюбки зустрічається зі старими друзями-товаришами, милується рідним Мукачевом, яке так не хотів залишати в роки своєї молодості.
Дитинство Петра Дурдинця було, як і в більшості селянських дітей краю, не з легких. Разом із навчанням допомагав батькам по господарству, до того ж з 1941 року і до кінця війни батько був у концтаборах, тому, як старший у сім'ї при трьох сестрах виконував всю чоловічу роботу. П'ять класів народної школи закінчив у рідному селі за Чехословацької республіки, чотири класи в угро-руській Мукачівській гімназії за гортіївської Угорщини, а потім ще три старші класи в перший середній школі ім. Пушкіна. Ліс Петро любив з дитинства, збирав ягоди, гриби, випасав тут худобу, косив сіно, збирав жолуді, тому після закінчення школи разом з десятьма однокласниками поступив на лісоінженерний факультет Львівського лісотехнічного інституту. Закінчивши інститут, 6 років працював головним інженером Мукачівського меблевого комбінату, відтак йому запропонували організувати в місті і очолити філіал Українського держінституту з проектування меблів і столярних виробів «Укрдіпромеблі». А потім був переломний момент трудової біографії. У 1959 році виступив на пленумі Закарпатського обкому партії з критичними зауваженнями щодо стану справ у меблевій галузі. Виступ мав неабиякий резонанс, міське начальство почало косо дивитися на «вискочку». Але на тому пленумі була і секретар ЦК КПУ Ольга Іващенко, яка запам'ятала сміливого і толкового керівника. Саме за її поданням Петра Дурдинця рекомендували на посаду головного інженера Головуправління лісової деревообробної і целюлозно-паперової промисловості та лісового господарства Українського раднаргоспу. А залишати Мукачево, ой, як не хотілося, адже бачив перспективу і конкретні результати роботи, а в столиці все треба було починати з нуля. Після ліквідації раднаргоспів, призначили заступником міністра лісової і деревообробної промисловості. Згодом міністерство очолив Грунянський. За роки спільної роботи тільки в Закарпатті було споруджено і реконструйовано Свалявський, Хустський, Буштинський, Рахівський, Ясинянський і Мукачівський лісокомбінати, Тересвянський ДОК, Мукачівський і Берегівський меблеві комбінати, Ужгородський ФМК ім. Борканюка, Іршавську і Виноградівську меблеві фабрики, Свалявський лісохімзавод, а також санаторій «Кришталеве джерело», палаци культури в Сваляві, Ужгороді, Тересві, Великому Бичкові, Буштині, профтехучилища в Мукачеві і Ужгороді, технікум у Хусті, житло, дитячі садочки... У 1990 році, приміром, в лісовій та деревопереробній галузі України працювало понад триста тисяч чоловік.
І зову нова віха в біографії. Зустрівся якось з головою Держплану, заступником Голови Уряду Віталієм Масолом і той попросив порекомендувати людину на посаду керівника галузевого відділу, яка була вільна тривалий час. І Петро Дурдинець візьми і скажи: чому мене не рекомендуєте? Жартома. А співрозмовник сприйняв репліку серйозно: «Дивись, Петре Петровичу, ловлю тебе на слові». Невдовзі призначення Дурдинця на посаду начальника відділу економіки лісового господарства і розвитку лісової промисловості Держплану України відбулося, хоч як у міністерстві, так і в ЦК партії такі перестановці мало сказати здивувалися. Більше того союзний міністр Бусигін був категорично проти. Адже тричі Дурдинцеві пропонували посаду заступника міністра лісової і деревообробної промисловості СРСР. Відмовлявся, а тут. Зрештою, Петро Петрович нічого не втрачав, залишався в номенклатурі ЦК і Уряду, зарплата міністерська, а в Держплані тоді працювали найкращі фахівці. Тут працював до виходу на пенсію в 1992 році. Міг би працювати ще довго, але саме тоді було прийнято рішення про реорганізацію, а швидше ліквідацію лісокомбінатів. Як могла сприйняти це людина, яка вклала в їх організацію і високоефективну роботу стільки сил? Був категорично проти, адже відчував, що це робиться для того, щоб добре функціонуючі лісокомплекси в Карпатах, які були взірцем навіть для Європи, зруйнувати. У знак протесту написав заяву на звільнення... Наскільки він був тоді правий, бачимо сьогодні на свої очі, втратили роботу десяти тисяч висококваліфікованих працівників, у бюджет держави та місцевих рад не надходять десятки, сотні мільйонів гривень. Єдина втіха: підприємство, на якому почав свою трудову діяльність, продовжує працювати і експортує сьогодні 37 відсотків усієї меблевої продукції України. А от його дітище «Укрдіпромеблі», з якими здобував золоті нагороди республіканських і всесоюзних виставок, наказали довго жити.
Та не хочеться завершувати розповідь про цю непересічну людину на мінорній ноті. Треба сказати, що Петро Дурдинець більше 10 років був на громадських засадах головним редактором республіканського галузевого журналу «Лісове господарство, лісова, древообробна і паперова промисловість», на сторінках якого порушував злободенні питання галузі. А сьогодні він – колишній перший заступник міністра лісової і деревообробної промисловості України, академік лісничої академії наук України, кавалер багатьох орденів і медалей на заслуженому відпочинку. Син Петро – війковий інженер прикладної математики, кандидат технічних наук, полковник запасу і Донька Оксана – лікар-офтальмолог, кандидат медичних наук, доцент Київського Національного медичного університету подарували батькові і мамі Ганні Федорівні чотирьох онуків, отож багато часу проводить із ними і також у власному саду-городі, де більше півсотні фруктових дерев, виноград, аґрус, вирощує овочі. А ще часто буває в гостях у своїх сестер. Мукачівська рада старійшин прийняла Петра Петровича до своїх лав, залюбки зустрічається зі старими друзями-товаришами, милується рідним Мукачевом, яке так не хотів залишати в роки своєї молодості.
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.