Кожному міністру оборони у будь-якій країні історія відміряє певний відрізок часу. Одному випадають чорні роки воєнного лихоліття, другому – мирні роки, третьому
коротка або триваліша, трагічна чи славна воєнна кампанія. Четвертому доля визначає потрапити у конфуз, або випробування, що й не позаздриш. Бувають опальні очільники й міністри-фаворити. Бувають міністри, за яких армія жирує та трапляються, останнім часом надто часто, за яких військові тугіше затягують паски...
Мало хто знає, що з Мукачева почалася дорога 41-го Міністра оборони Російської федерації, генерала армії Ігоря Родіонова. Він народився у сім'ї військового 1 грудня 1936 року. На початку 50-х років минулого століття батька майбутнього міністра направили для проходження служби в Мукачево. Сім'я оселилася на вулиці Достоєвського в будинку № 7. Ось, як про цей період згадує жителька Мукачева Ольга Носальська:
– Сім'я Миколи Івановича та Марії Гаврилівни Родіонових була зразковою. Відзначалися великою приязню до сусідів. Ігор вчився у середній школі імені Пушкіна. Він був старшокласником. Дружив з моїм двоюріднім братом Михайлом Ганчевим, майбутнім головою колгоспу. Я приятилювала з донькою Родіонових – Ветою. Згодом ми обидві закінчили медфак Ужгородського держуніверситету. Тепер Вета Миколаївна живе в Києві поблизу заводу «Арсенал».
По закінченні школи Ігор Родіонов поступив у військове училище. А його батько, після того як вийшов у запас, працював начальником планово–економічного відділу міськторгу, затим на початку 60-х років трудився у відділі постачання ПМК-77. Усюди, де б не працював цей виняткової порядності чоловік, він залишав про себе добру пам'ять, вдячне слово. Похований в Мукачеві.
Мало хто знає, що з Мукачева почалася дорога 41-го Міністра оборони Російської федерації, генерала армії Ігоря Родіонова. Він народився у сім'ї військового 1 грудня 1936 року. На початку 50-х років минулого століття батька майбутнього міністра направили для проходження служби в Мукачево. Сім'я оселилася на вулиці Достоєвського в будинку № 7. Ось, як про цей період згадує жителька Мукачева Ольга Носальська:
– Сім'я Миколи Івановича та Марії Гаврилівни Родіонових була зразковою. Відзначалися великою приязню до сусідів. Ігор вчився у середній школі імені Пушкіна. Він був старшокласником. Дружив з моїм двоюріднім братом Михайлом Ганчевим, майбутнім головою колгоспу. Я приятилювала з донькою Родіонових – Ветою. Згодом ми обидві закінчили медфак Ужгородського держуніверситету. Тепер Вета Миколаївна живе в Києві поблизу заводу «Арсенал».
По закінченні школи Ігор Родіонов поступив у військове училище. А його батько, після того як вийшов у запас, працював начальником планово–економічного відділу міськторгу, затим на початку 60-х років трудився у відділі постачання ПМК-77. Усюди, де б не працював цей виняткової порядності чоловік, він залишав про себе добру пам'ять, вдячне слово. Похований в Мукачеві.
Ігор Родіонов закінчив у 1957 році Орловське танкове училище. Пройшов усі ступеневі посади від командира танкового взводу до міністра оборони. У 1970 році Ігор Миколайович закінчив з відзнакою академію бронетанкових військ, а через десять років по тому – академію Генштабу. У 1985 – 1986 роках командував 40-ю армією в Афганістані, був уповноваженим уряду СРСР у справах тимчасового перебування радянських військ у ДР Афганістан. Після цього був першим заступником командуючого Московським військовим округом (ВО), командуючим Західним ВО, затим Закавказьким ВО, начальником академії Генерального штабу ВС РФ. Військове міністерство Російської Федерації очолював з липня 1996 по травень 1997 року.
За сім років керівництва академією Генерального штабу Ігор Родіонов опублікував кілька десятків праць з теорії військової справи. Особливо хвилювали його питання реформування армії і оборонної системи держави. Його наукова чесність, прагматизм і конструктивність його теоретичних поглядів, підкріплених величезним практичним досвідом служби у військах, були круто замішані на патріотизмі Уже на другий день, після призначення його міністром оборони, Ігор Миколайович зняв портрет Єльцина й велів помістити на те місце російський герб. Свій вчинок пояснив так: Служимо не президентам, а народові...
ЦРУ США зарахувало 41-го Міністра оборони РФ Ігоря Родіонова в число «небажаних інтелектуалів, які вбачають у договорі СНВ-2 небезпечні для країни поступки росіян, які наносять обороні Росії шкоду».
Наше Мукачево стало стартовим майданчиком для кар'єрного злету четвертого Міністра оборони України – генерала армії Олександра Кузьмука. Він народився 17 квітня 1954 року в місті Славута Хмельницької області в родині військовослужбовця. У 1975 році закінчив Харківське гвардійське вище танкове командне училище, а в 1983 році Військову академію бронетанкових військ імені Р.Малиновського.
У Збройних Силах СРСР проходив військову службу на командних військових посадах – командира танкового військового взводу, роти, батальйону, заступника начальника штабу та начальника штабу полка, командира полку, заступник командира дивізії, служив у групі радянських військ в Німеччині, Білоруському, Ленінградському, Московському, Прикарпатському та Одеському військових округах. З 1990 по 1995 рік Олександр Іванович служив у Мукачеві. Спочатку начальником штабу дивізії, затим обіймає пост командира дивізії в іншому з'єднанні, згодом армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України. Затим, він по липень 1996 рік він командував Національною гвардією України.
Уперше Олександрові Кузьмуку довірили пост Міністра оборони України у липні 1996 року. Обіймав він цю відповідальну посаду по жовтень 2001 року, вдруге повернувся в Кабінет Міністра оборони у вересні 2004 року й пробув ним до лютого 2005 року. З 2002 року по 2006 рік Олександр Кузьмук – народний депутат України. У 1996 – 2001 та 2004 – 2005 роках він член Кабінету Міністрів та Ради Національної безпеки і оборони України. Олександр Іванович – кандидат військових наук, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки 1999 року.
Олександр Кузьмук повний кавалер ордена Богдана Хмельницького. Нагороджений орденом Данила Галицького, відзнакою Президента України «Іменна вогнепальна зброя», відзнаками Міністерства оборони «Доблесть і честь», «Знак Пошани», орденами Святого Дмитра Солунського ІІІ ступеня, Святого Станіслава. Золотою медаллю Міжнародної кадрової академії «За ефективне управління», а також медалями, орденами та відзнаками інших держав. Він – Почесний громадянин Мукачева.
Доля розпорядилася так, що обидва вихідці з Мукачева, ставши міністрами оброни Росії і України в один період, не раз зустрічалися офіційно, і ні. Видно, за чашечкою кави й поринали у спогади. І, мабуть, пригадували наше прекрасне, вічно юне Мукачево. Бо хто хоч раз побував у місті над Латорицею, то забути його не може до скону днів своїх.
Як пригадує ветеран журналістики Мукачівщини Петро Бігунець, у школі він учив Івана Свиду, майбутнього начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України. Іван Юрійович народився 15 лютого 1950 року в селі Пацканьово, що на Ужгородщині. У 1972 році він закінчив Ужгородський держуніверситет, ще через три роки Орджонікідзевське вище загальновійськове командне училище, у 1980 році – Військову академію імені М.Фрунзе, а в 1992 році Військову академію Генерального штабу.
Офіцерську службу Іван Свида розпочав у 1972 року на посаді командира мотострілецького взводу у Прикарпатському військовому окрузі. По закінченні навчання у військовій академії Генерального штабу Іван Свида став командиром танкової дивізії Одеського військового округу.
З 1994 по 1998 рік – він начальник штабу – перший заступник командувача військ Південного оперативного командування Сухопутних військ Збройних Сил України, відтак командувач цього військового підрозділу. З 25 червня 2007 року Іван Юрійович – командувач Сухопутних військ Збройних Сил України. 18 листопада 2009 року генерала армії Івана Свиду було призначено на посаду начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройними Силами України. У цій якості він вивів війська нашої держави для присяги на вірність Президентові України – Верховному Головнокомандуючому Збройними Силами України – Віктору Януковичу. Іван Свида нагороджений багатьма орденами, медалями та відзнаками Міністерства оборони України.
З Мукачевом тісно пов'язана й доля колишнього заступника міністра Національної оборони Чехословаччини В.С.Кучерявого. Він народився 4 лютого 1919 року в багатодітній родині столяра у Тур'ї Поляні, Перечинської округи. Після смерті матері дуже здібного до науки підлітка коштом сільської громади направили на навчання в Мукачівську державну фахову господарську школу. Тут у місті над Латорицею він вчився в 1935 – 1936 роках. Мріяв плекати у рідному краї високі врожаї. Та восени 1938 року на Підкарпатську Русь посунула чорна фашистська ніч, яка огорнула наш край у березні 1939 року. Волелюбна натура Василя Кучерявого не змирилася з цим і 26 липня 1940 року він ще з сімома побратимами, втік до СРСР.
У грудні 1942 року він був у числі тих, хто взяв зброю аби виборювати у боротьбі з фашистами свободу й незалежність рідному краю. Василя Кучерявого направили на курси парашутистів. Незабаром він став інструктором з парашутної справи. Навчав інших техніці стрибків з парашутом. Відтак він разом з побратимом з Міжгірщини Василем Когутом виконував ризиковане завдання командування по збору розвідувальних даних про «Лінію Арпада». Потім Василь Степанович був заступником командира партизанського з'єднання Героя Радянського Союзу Олександра Тканка по розвідці. А коли наш край було визволено від фашизму, він повернувся у Чехословацький армійський корпус генерала Людвіка Свободи. У званні поручика разом з воїнами свого підрозділу визволяв міста й села Польщі, Моравії, виганяв фашистів із Златої Праги.
У 1947 році Василь Кучерявий закінчив військове училище і залишився там викладачем, водночас сам вчився в навчальному закладі, яке готувало начальників штабів та командирів полку. По його закінченні, за наказом міністра Національної оборони, займався створенням і підготовкою підрозділів парашутно-десантних структур для військово-повітряних сил Чехословаччини. Президент Чехії Вацлав Гавел назвав Василя Кучерявого «засновником чехословацького парашутизму.» Тривалий час генерал Василь Кучерявий був заступником міністра Національної оборони, Президентом парашутного комітету Міжнародної федерації парашутного спорту. У 1961 році, саме Василь Кучерявий вручив першому космонавту планети Земля Юрію Гагаріну золоту медаль за світовий рекорд стрибка з парашутом. У самого Василя Степановича було понад 780 стрибків з парашутом. Останній здійснив – у день свого 60-річчя.
В.С.Кучерявий помер на саме Успіня Пресвятої Богородиці Діви Марії – 28 серпня 1999 року.
До сказаного можна додати, що Мукачево було справді кузнею генеральських кадрів, адже колишні комдиви з міста над Латорицею стали відтак: Соколов генерал-полковником – комендантом Кремля, генерал армії Сергій Кириченко – начальником Генерального штабу – Головнокомандуючим Збройних Сил України, генерал-лейтенант Віктор Гречанінов – командувачем сил Цивільної оборони України, генерал-полковник Геннадій Воробйов – командувачем Сухопутних Сил ЗСУ, генерал-лейтенант Заболотний – начальником Головного управління особового складу Генерального штабу ЗСУ...
За сім років керівництва академією Генерального штабу Ігор Родіонов опублікував кілька десятків праць з теорії військової справи. Особливо хвилювали його питання реформування армії і оборонної системи держави. Його наукова чесність, прагматизм і конструктивність його теоретичних поглядів, підкріплених величезним практичним досвідом служби у військах, були круто замішані на патріотизмі Уже на другий день, після призначення його міністром оборони, Ігор Миколайович зняв портрет Єльцина й велів помістити на те місце російський герб. Свій вчинок пояснив так: Служимо не президентам, а народові...
ЦРУ США зарахувало 41-го Міністра оборони РФ Ігоря Родіонова в число «небажаних інтелектуалів, які вбачають у договорі СНВ-2 небезпечні для країни поступки росіян, які наносять обороні Росії шкоду».
Наше Мукачево стало стартовим майданчиком для кар'єрного злету четвертого Міністра оборони України – генерала армії Олександра Кузьмука. Він народився 17 квітня 1954 року в місті Славута Хмельницької області в родині військовослужбовця. У 1975 році закінчив Харківське гвардійське вище танкове командне училище, а в 1983 році Військову академію бронетанкових військ імені Р.Малиновського.
У Збройних Силах СРСР проходив військову службу на командних військових посадах – командира танкового військового взводу, роти, батальйону, заступника начальника штабу та начальника штабу полка, командира полку, заступник командира дивізії, служив у групі радянських військ в Німеччині, Білоруському, Ленінградському, Московському, Прикарпатському та Одеському військових округах. З 1990 по 1995 рік Олександр Іванович служив у Мукачеві. Спочатку начальником штабу дивізії, затим обіймає пост командира дивізії в іншому з'єднанні, згодом армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України. Затим, він по липень 1996 рік він командував Національною гвардією України.
Уперше Олександрові Кузьмуку довірили пост Міністра оборони України у липні 1996 року. Обіймав він цю відповідальну посаду по жовтень 2001 року, вдруге повернувся в Кабінет Міністра оборони у вересні 2004 року й пробув ним до лютого 2005 року. З 2002 року по 2006 рік Олександр Кузьмук – народний депутат України. У 1996 – 2001 та 2004 – 2005 роках він член Кабінету Міністрів та Ради Національної безпеки і оборони України. Олександр Іванович – кандидат військових наук, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки 1999 року.
Олександр Кузьмук повний кавалер ордена Богдана Хмельницького. Нагороджений орденом Данила Галицького, відзнакою Президента України «Іменна вогнепальна зброя», відзнаками Міністерства оборони «Доблесть і честь», «Знак Пошани», орденами Святого Дмитра Солунського ІІІ ступеня, Святого Станіслава. Золотою медаллю Міжнародної кадрової академії «За ефективне управління», а також медалями, орденами та відзнаками інших держав. Він – Почесний громадянин Мукачева.
Доля розпорядилася так, що обидва вихідці з Мукачева, ставши міністрами оброни Росії і України в один період, не раз зустрічалися офіційно, і ні. Видно, за чашечкою кави й поринали у спогади. І, мабуть, пригадували наше прекрасне, вічно юне Мукачево. Бо хто хоч раз побував у місті над Латорицею, то забути його не може до скону днів своїх.
Як пригадує ветеран журналістики Мукачівщини Петро Бігунець, у школі він учив Івана Свиду, майбутнього начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України. Іван Юрійович народився 15 лютого 1950 року в селі Пацканьово, що на Ужгородщині. У 1972 році він закінчив Ужгородський держуніверситет, ще через три роки Орджонікідзевське вище загальновійськове командне училище, у 1980 році – Військову академію імені М.Фрунзе, а в 1992 році Військову академію Генерального штабу.
Офіцерську службу Іван Свида розпочав у 1972 року на посаді командира мотострілецького взводу у Прикарпатському військовому окрузі. По закінченні навчання у військовій академії Генерального штабу Іван Свида став командиром танкової дивізії Одеського військового округу.
З 1994 по 1998 рік – він начальник штабу – перший заступник командувача військ Південного оперативного командування Сухопутних військ Збройних Сил України, відтак командувач цього військового підрозділу. З 25 червня 2007 року Іван Юрійович – командувач Сухопутних військ Збройних Сил України. 18 листопада 2009 року генерала армії Івана Свиду було призначено на посаду начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройними Силами України. У цій якості він вивів війська нашої держави для присяги на вірність Президентові України – Верховному Головнокомандуючому Збройними Силами України – Віктору Януковичу. Іван Свида нагороджений багатьма орденами, медалями та відзнаками Міністерства оборони України.
З Мукачевом тісно пов'язана й доля колишнього заступника міністра Національної оборони Чехословаччини В.С.Кучерявого. Він народився 4 лютого 1919 року в багатодітній родині столяра у Тур'ї Поляні, Перечинської округи. Після смерті матері дуже здібного до науки підлітка коштом сільської громади направили на навчання в Мукачівську державну фахову господарську школу. Тут у місті над Латорицею він вчився в 1935 – 1936 роках. Мріяв плекати у рідному краї високі врожаї. Та восени 1938 року на Підкарпатську Русь посунула чорна фашистська ніч, яка огорнула наш край у березні 1939 року. Волелюбна натура Василя Кучерявого не змирилася з цим і 26 липня 1940 року він ще з сімома побратимами, втік до СРСР.
У грудні 1942 року він був у числі тих, хто взяв зброю аби виборювати у боротьбі з фашистами свободу й незалежність рідному краю. Василя Кучерявого направили на курси парашутистів. Незабаром він став інструктором з парашутної справи. Навчав інших техніці стрибків з парашутом. Відтак він разом з побратимом з Міжгірщини Василем Когутом виконував ризиковане завдання командування по збору розвідувальних даних про «Лінію Арпада». Потім Василь Степанович був заступником командира партизанського з'єднання Героя Радянського Союзу Олександра Тканка по розвідці. А коли наш край було визволено від фашизму, він повернувся у Чехословацький армійський корпус генерала Людвіка Свободи. У званні поручика разом з воїнами свого підрозділу визволяв міста й села Польщі, Моравії, виганяв фашистів із Златої Праги.
У 1947 році Василь Кучерявий закінчив військове училище і залишився там викладачем, водночас сам вчився в навчальному закладі, яке готувало начальників штабів та командирів полку. По його закінченні, за наказом міністра Національної оборони, займався створенням і підготовкою підрозділів парашутно-десантних структур для військово-повітряних сил Чехословаччини. Президент Чехії Вацлав Гавел назвав Василя Кучерявого «засновником чехословацького парашутизму.» Тривалий час генерал Василь Кучерявий був заступником міністра Національної оборони, Президентом парашутного комітету Міжнародної федерації парашутного спорту. У 1961 році, саме Василь Кучерявий вручив першому космонавту планети Земля Юрію Гагаріну золоту медаль за світовий рекорд стрибка з парашутом. У самого Василя Степановича було понад 780 стрибків з парашутом. Останній здійснив – у день свого 60-річчя.
В.С.Кучерявий помер на саме Успіня Пресвятої Богородиці Діви Марії – 28 серпня 1999 року.
До сказаного можна додати, що Мукачево було справді кузнею генеральських кадрів, адже колишні комдиви з міста над Латорицею стали відтак: Соколов генерал-полковником – комендантом Кремля, генерал армії Сергій Кириченко – начальником Генерального штабу – Головнокомандуючим Збройних Сил України, генерал-лейтенант Віктор Гречанінов – командувачем сил Цивільної оборони України, генерал-полковник Геннадій Воробйов – командувачем Сухопутних Сил ЗСУ, генерал-лейтенант Заболотний – начальником Головного управління особового складу Генерального штабу ЗСУ...
Михайло БЕЙРЕШ, член Національної Спілки журналістів України, Василь ОБ'ЄДКОВ, викладач предмету «Захист Вітчизни» Мукачівського аграрного коледжу, гвардії полковник у відставці
1. Заклики до міжрасової, религійної та міжнаціональної ворожнечі;
2. Заклики до протиправних дій;
3. Образи авторів материалів, інших відвідувачів сайту, адміністрації сайту.
Всі коментарі в яких буде помічено подібний зміст будуть видалені.
За зміст коментарів відповідальність несуть їх автори.
Адміністрація сайту також залишає за собою виключне право видаляти будь-які коментарі без попереджень та пояснень.